На уламках щастя - Дана Лонг

– Дякую тобі, – я беру запропонований їй верхній одяг і швидко переодягаюся.

– Їдь і будь обережна. А я чекатиму на тебе вдома.

Я згідно киваю і залишаю квартиру.

До лікарні добираюся на таксі. Дізнавшись у дівчини в реєстратурі, в якій палаті перебуває мій дядько, поспішаю туди. Піднявшись на потрібний поверх, я повертаю праворуч і в мене, у прямому сенсі, перехоплює подих. Я різко відскакую назад за ріг і ховаюся. Обережно виглянувши з-за рогу, бачу, як біля палати, де лежить мій дядько, стоїть Рома і розмовляє з лікарем.

«Що ж тепер робити. Якщо він побачить мене, то це буде кінець».

Я стою ще якийсь час, визираючи зі свого укриття і стежачи за ним, і роздумую, що ж мені робити. Зрештою ухвалюю рішення трохи почекати, раптом Рома зараз піде і тоді я зможу потрапити в палату. Але він так і продовжує стояти на місці і щось обговорювати з лікарем, а потім потискає йому руку і заходить у палату.

«Чекати безглуздо, потрібно забиратися негайно, доки він або його охоронці мене не побачили».

Я вирішую не випробовувати долю, тому розвертаюся і поспішаю до виходу.

– Щось ти швидко повернулася, – Єва впускає мене у квартиру.

– У лікарні був Рома. Він стояв біля палати дядька і говорив про щось із лікарем. Я боялася потрапити йому на очі, тому одразу пішла звідти.

– Теж мені, близький родич, – невдоволено хмикає подруга.

– Гаразд, завтра спробую ще раз.

– А ти не думала, що за палатою стежать? От підеш ти завтра до дядька, а Ромі повідомлять, що ти приходила. І тоді чекай біди.

– І що ти пропонуєш? Залишити все як є? А якщо дядько не виживе, як я тоді житиму з думкою, що залишила його в скрутну хвилину одного?

– Я не кажу, щоб ти не ходила туди взагалі. Але давай все добре обміркуємо. Рома твій відморожений і я навіть боюся уявити, що він зробить із тобою за втечу, якщо спіймає.

– Добре. Так, ти, напевно, маєш рацію, я занадто ризикую, йдучи туди, не дізнавшись про все добре.

Увечері за вечерею Єва починає засипати мене запитаннями.

– До речі, а як тобі вдалося втекти з-під домашнього арешту?

– Мені дуже допомогла одна людина. Пам'ятаєш Мирона? – я помічаю, що обличчя Єви вмить стає серйозним.

– Пригадую.

– Він допоміг мені втекти, вивіз мене з дому за місто, у багажнику машини. Адже я вже намагалася одного разу втекти, одразу після ув'язнення, але в мене нічого не вийшло, і тільки завдяки допомозі Мирона, мені це вдалося.

– Ти ж розумієш, що він дуже ризикував, допомагаючи тобі? Адже якби Рома його спіймав, невідомо чим би це все закінчилося, – подруга невдоволено хитає головою.

– Я розумію, але я не просила його про це. Мирон сам запропонував мені свою допомогу. Мені здається, він небайдужий до мене, – після цієї фрази Єва похмурнішає і дивиться на мене пронизливо.

– Тобто... між вами щось було?

– Нічого такого. Ну... цілувалися кілька разів, за його ініціативою. Сексу не було, якщо ти про це. А чому ти питаєш? Ви що, разом?

– Що за дурниці. Мені просто цікаво. Я взагалі не в курсі де він і що з ним, – фиркає Єва.

– Я пам'ятаю, що він тобі подобався. Ти навіть намагалася побудувати з ним стосунки.

– Коли це було. Зараз у мене інші інтереси.

– Зрозуміло.

Вечеря добігає кінця, і я допомагаю Єві прибрати зі столу. Я помічаю, що в неї змінився настрій. Вона стала якоюсь мовчазною, сумною чи що. Я намагаюся дізнатися, чи все гаразд, але вона тільки відмахується, мовляв, усе добре, просто втомилася.

Вночі, коли ми лягаємо спати, я ще довго перевертаюся і ніяк не можу заснути. Усе думаю про те, як же мені пробратися непоміченою в палату до дядька. Якщо Рома там з'являється, то йому з легкістю можуть доповісти про мій візит і тоді кінець.

Ще я згадую Андрія і час, проведений разом, у тому будиночку в селищі. Як би я хотіла зараз притиснутися до нього, відчути тепло його тіла, почути його оксамитовий голос. Не можу його забути, та й не хочу. Але одразу спливає спогад про наше розставання і яким Андрій був тоді холодним і відстороненим. Не сказавши ні слова на прощання, він просто поїхав. Наче те, що між нами було, не означало для нього зовсім нічого. Просто приємно провели час і на цьому все. Ну і нехай. Я не претендую ні на що, але в моєму серці він назавжди займатиме особливе місце.