На уламках щастя - Дана Лонг

Минає два тижні, відколи Рома знайшов мене завдяки моїй зрадниці сестрі.

Для мене суттєво нічого не змінилося, я, як і раніше, перебуваю в цьому будинку як полонянка. Тричі на день мені приносять їжу, але виходити з кімнати мені категорично заборонено. Говорити з будь-ким із персоналу теж не дозволяється.

Я сиджу на підвіконні й дивлюся, що відбувається у дворі, як раптом відчиняються двері, і в кімнату входить Рома. Він довго дивиться на мене, але нічого при цьому не говорить.

Який же в нього неприємний погляд, слизький, колючий. І як він міг колись мені подобатися, сама досі не можу зрозуміти.

– Що? – запитую роздратовано, не витримавши його пильного погляду.

– Збирайся, ми їдемо за покупками. Потрібно купити тобі нову вечірню сукню.

Несподівано чути від нього таке. Що він задумав, яка ще сукня.

– Ти серйозно? Навіщо мені нова сукня, якщо я сиджу у в'язниці?

– Мені теж мало задоволення ходити з тобою по крамницях, але річ у тім, що твій дядько влаштовує прийом, і ми з тобою обов'язково маємо бути присутніми на ньому. Тож піднімай свою дупу і на вихід.

– Дядько? Його вже виписали з лікарні? – я не приховую своєї радості.

Яке щастя, що з дядьком Богданом усе гаразд.

– Виписали. Хех, не здох старий хрич, – зловтішається Рома.

– Ти й мізинця його не вартий. Не смій так говорити про мого дядька! – його слова піднімають у мені хвилю гніву.

– А то що? Погрожуєш мені? Ти серйозно? – він починає реготати, і в мене виникає величезне бажання вдарити його чимось важким по голові.

– Гаразд, кінчай базікати, я чекаю.

Мені нічого не залишається, як встати і поїхати з ним за сукнею.

Ми приїжджаємо в одну із тих дорогих крамниць, де я раніше була постійною клієнткою. Одяг і взуття на будь-яку урочистість, я завжди купувала саме тут.

– Добрий день, Віро Олександрівно! Раді знову Вас бачити, – дівчина-консультант радісно вітає мене.

Я хочу відповісти їй, але Рома мене перебиває.

– Нам потрібна найкрасивіша і найдорожча сукня, яка є у вашій нікчемній крамничці, – він не добирає слова.

Трохи зніяковівши, дівчина все ж таки намагається опанувати себе і починає пропонувати мені сукні, різних кольорів і фасонів. В інший час, у мене розбіглися б очі від того розмаїття приголомшливих нарядів, представлених тут. Але тепер мені зовсім не до цього. Тому я вказую на першу-ліпшу сукню і прямую в примірювальну, щоб поміряти її.

Коли я постаю в цій сукні перед Ромою, то він невдоволено кривиться.

– І це найкраща сукня? Я сказав, що мені потрібна НАЙГАРНІША СУКНЯ! А в цій лише в переході стояти.

Теж мені, естет знайшовся. Я невдоволено закочую очі і знову прямую в примірювальну.

Весь шопінг займає у нас приблизно хвилин тридцять. За цей час мені підбирають сукню, туфлі і навіть прикраси.

Після купівлі сукні, Рома везе мене в салон краси. Він все робить для того, щоб ніхто на банкеті навіть думки не припустив, що зі мною щось негаразд.

У салоні мені роблять усі можливі процедури для тіла, манікюр, педикюр, зачіску, макіяж. Після цього ми, нарешті, повертаємося додому.

Я заходжу до своєї кімнати і бачу, що мою сукню та решту речей уже доставили й обережно все розклали.

– У тебе є півгодини. Одягайся! – кинувши наостанок, Рома залишає мою кімнату і замикає двері на ключ.

Діватися нікуди і я починаю одягатися, намагаючись не пошкодити зачіску.

Коли час, що мені виділили на збори, спливає, на порозі з'являється Рома, одягнений у смокінг.

– Чудово, – він схвально киває, оглянувши мене. – Ходімо, нам уже час.

Коли ми під'їжджаємо до ресторану, Рома раптово хапає мене за зап'ястя і з силою стискає. Я кривлюся від болю, але мовчу, не зронивши ні звуку.

– Слухай уважно, повторювати не буду. Не здумай розповідати своєму дядькові про те, що відбувається. Хоч одне слово про те, що ти моя полонянка, або з приводу грошей, і тоді стережися. Будеш благати мене, щоб дозволив скоріше тобі здохнути. Усе зрозуміла?

Я злякано киваю у відповідь. Рома божевільний і здатний на вбивство. Загублене життя Мирона тому підтвердження.

– Для всіх ми щаслива сімейна пара, яка шалено кохає одне одного. Зіграєш свою роль гідно, і дозволю іноді виходити зі своєї кімнати.

– Добре, я все зроблю.

– От і розумниця. Приїхали.

Рома першим виходить із машини і подає мені руку. Я не сперечаюся і спираюся на неї. До нас одразу підбігають фотографи, але ми швидко проходимо повз них і ховаємося за дверима ресторану.

Дивлячись на нас з боку, можна подумати, що ми ідеальна сім'я. Я тримаю Рому під руку, він посміхається мені у відповідь. Ось тільки як насправді йдуть справи ніхто, на жаль, не знає. Що цей джентльмен у смокінгу насправді справжнісінький тиран і маніяк.