Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

— Повірити не можу, що він так вчинив, — скаржусь подрузі телефоном. — Я ж усе для нього, розумієш? Будь-яку дрібницю виконувала, а він там… з нею.

— Нумо я приїду, — пропонує Настя.

— Сиди, приїде вона. У тебе Даня, куди ти зібралася? Я переживу. Не перша й не остання, кому чоловік зраджує.

Щойно закінчую фразу, чую, як відчиняються двері, й швидко прощаюся з подругою, кидаю погляд в дзеркало й переконуюся, що виглядаю як і раніше добре. І спокійно. Тільки валізи вже зібрані, а рішення прийнято.

— Лєрунь, я вдома, — весело, як ніде нічого, кричить чоловік із передпокою. — Ти щось спалила?

Свою любов, хочу вигукнути йому, але мовчу. Кусаю губу й чекаю, коли він зайде до спальні й побачить усе. Він з’являється лише за п’ять хвилин: спочатку знімає піджак у передпокої, охайно вішає краватку на стілець, а потім йде у ванну мити руки й вмиватися.

— Це що таке? — він здивовано скидає брову, помітивши на підлозі валізи. — Ми переїжджаємо?

Поки він стоїть у дверях, вперши руки в боки й з насмішкою дивлячись на мене, я шукаю на його обличчі хоч краплю провини. Намагаюся зрозуміти, чи шкодує він. Оглядаю сорочку, хоч із такої відстані я точно нічого не можу розгледіти. Чому я раніше не помічала жодних слідів помади або аромату жіночих парфумів? Волоска на піджаку або вигладженій мною сорочці? Та що завгодно! Хіба жінка може не побачити й не зрозуміти, що їй зраджують?

— Лєра! — Ігор трохи підвищує голос. — Я з тобою розмовляю.

— Переїжджаю я, — вимовляю, набравшись сміливості. — Ми розлучаємося.

Він явно здивований, але при цьому мовчить, знизує плечима і йде на кухню! Просто повертається і вдає, що мене в кімнаті немає. Я чекаю на нього в спальні, чую, як гримить посуд, як щось із дзвоном падає, чую лайку і його невдоволення, але продовжую чекати, хоча раніше бігла б стрімголов, голосила, чому все сам, чому не покликав мене. Дурепа. Коли в кухні щось розбивається, не витримую й підриваюсь із ліжка.

Ігор змітає з підлоги друзки тарілки й чортихається собі під ніс. Злиться. Мені стає незручно, проте я однаково даю про себе знати.

— Ігорю!

Він повертається, кидає віник і совок і невдоволено гарчить:

— Підмети! Ми їсти сьогодні будемо?

— Я з тобою розлучаюся! — кажу якомога голосніше.

Не знаю, чого від нього чекаю. Відповіді, каяття, запитань, чому я раптом вирішила розлучитися, але не цієї байдужої апатії.

— Я хочу їсти, — вимовляє Ігор. — Ти приготувала?

— Відсьогодні це більше не мій обов’язок, — кажу, гордо піднявши голову.

Мені потрібно піти. Розвернутися, забрати валізи й залишити цю квартиру. Адже це краще, ніж з’ясовувати стосунки, слухати виправдання і… сумніватися! Ігор — успішний бізнесмен, він вміє говорити переконливо, виправдовуватися й доводити, що він має рацію.

Я не йду. Стою і все ще на щось чекаю. Запам’ятовую риси обличчя Ігоря, його прямий ніс, зелені очі, квадратне вольове підборіддя й широкий розмах брів. На голові короткий їжачок волосся, щоки й підборіддя вкриті короткою щетиною. Ми одружені два роки, і я люблю свого чоловіка, але пробачити йому зраду не можу. Ні фізично, ні морально.

Як згадую його й цю… секретарку!

— Отже, тобі ніхто не давав права так зі мною розмовляти! — не підвищуючи голос, говорить чоловік. Мені боляче від його холодного тону й байдужості. — Розлучення ти отримаєш, але поки ти моя дружина, будеш готувати й робити те, що й завжди.

— Нехай тебе обслуговує твоя секретутка! — зло видаю. — А я не буду!

— Ні, будеш!

Сильний удар кулаком по столу змушує мене здригнутися всім тілом. Чоловік ніколи так не поводився, і зараз на очі мимоволі навертаються сльози. Я навіть відходжу на кілька кроків, а після подумки даю собі кілька ляпасів і наказую заспокоїтися. Він не зможе тримати мене у квартирі силою. Якщо не піду сьогодні, отже, завтра, поки він буде на роботі.

Взявши себе в руки, йду накривати на стіл, дістаю з духовки підгоріле м’ясо, відбираю більш-менш нормальні шматочки, накладаю пюре й зі стуком опускаю тарілку перед чоловіком. Він перехоплює мою руку, завдаючи болю, і вимовляє:

— Годі дуріти, Валеріє, я не потерплю такого до мене ставлення.

Й адже ані краплі не кається! Напевно знає, чому я хочу розлучення, і не намагається якось виправдатися, щось сказати, ще й тисне морально, прогинає під себе, змушуючи відчувати провину за поведінку.

Висмикнувши руку з його захвату, демонстративно йду в спальню. Сідаю в крісло й намагаюся зрозуміти, як бути далі. Піти мовчки й не поговоривши? А якщо не відпустить? Я потираю руку в тому місці, де чоловік боляче схопив, і намагаюся не нервувати. Я однаково піду. Тому що все вирішила й тому що не дозволю собі бути поруч із тим, кому я не потрібна.