Моя зухвала - Ема Ноель

Моя зухвала

© Ема Ноель, 2020

Даний твір є інтелектуальною власністю автора.

Усі події та персонажі вигадані.

***

Глава 1

— Відпустіть мене! Ви помилилися, — кажу, намагаючись звучати переконливо.

Я стою притиснута до стіни старого цегляної будівлі.

— Та ну? Ти прийшла сюди, — киває в бік дівчат найдавнішої професії, які стоять у декількох десятках метрів від нас і вдають, що нічого не бачать, — отже, прийшла сюди з однією метою. Говори, під ким ти працюєш?

— Я не повія!

— А, отже, не хочеш говорити по-хорошому? Вирішила підзаробити тихенько, за кришу не платити. Одяглася, як безхатько, думала, ми тебе не помітимо? — окидає мене оцінювальним поглядом із голови до ніг.

Взагалі-то, я думала мене ніхто не помітить.

— Я просто гуляла. Не знала я, що тут… ваша територія. Відпустіть — і більше ви мене ніколи не побачите.

— А як же, розмріялася. Спочатку віддаси те, що нишком заробила, — чоловік нависає наді мною. Дихає на мене. Відвертаюся. Від нього огидно пахне тютюном.

— Я не та, за кого ви мене маєте, — нию жалібно. — І взагалі, я неповнолітня! — кидаю свій головний козир. І нічого, що вісімнадцять мені стукне всього за кілька днів. Йому про це знати не обов’язково.

Чоловік гмикає. На обличчі з’являється самовдоволений вишкір.

— Тоді, рідненька, на чорному ринку будеш коштувати вдвічі дорожче. Може, ще скажеш, що ти незаймана? — скептично вигинає одну брову.

Те, що раніше я вважала своїм козирем, перевагою, що раніше мене неодноразово рятувало, раптом стало аргументом не на мою користь. Як і мій зовнішній вигляд немитої пацанки, розрахований на те, щоби відлякувати голодних мужиків і брудних збоченців.

Мабуть, ховатися в кварталі червоних ліхтарів від мого опікуна, було не найкращою моєю ідеєю. Я сподівалася, що тут він мене не знайде. І раніше дійсно не знаходив. А тепер ось подумки молюся, щоби таки знайшов.

Я намагаюся прослизнути під рукою чоловіка. Роблю ривок, капюшон злітає з моєї голови і я опиняюся спійманою за волосся.

Боляче!

Кричу й хапаюся своїми руками за його, намагаючись таким чином полегшити біль.

— Не треба, будь ласка, — молю, — дядечко, відпустіть мене.

— Що сталося? — чую незнайомий чоловічий голос. — Уже сам не можеш із повією впоратися? — регоче.

— Закрий пащеку! — гарчить крізь зуби той, який мене тримає, — Краще допоможи її в машину затягнути. Дорогою все поясню.

До машини мене тягнуть за волосся. Біля машини починаю опиратися ще відчайдушніше, розуміючи, що далі буде втекти тільки складніше. Викручуюся і примудряюся вкусити кривдника за руку. У відповідь він стискає моє волосся з такою силою, що я мимоволі починаю вити. Він перехоплює мою руку за зап’ястя й заводить за спину, зовсім не турбуючись про те, наскільки це боляче.

Чоловік відпускає моє волосся й заштовхує мене в автомобіль, продовжуючи тримати за зап’ястя. Боляче до остраху, і чинити опір немає можливості. Не в такому становищі, зі скрипом зубів від болю й зігнутою навпіл.

Заштовхавши мене всередину, чоловік продовжує утримувати мене й сідає сам. Відпускає мене тільки тоді, коли інший сідає за кермо і блокує двері. Я зараз же розвертаюся до нього обличчям, знаходжу опору, впираючись спиною у двері, і б’ю чоловіка з двох ніг, цілячись в обличчя.

Але мій удар не влучає в ціль.

Він встигає ухилитися, перехоплює мої ноги й навалюється зверху всім тілом. Ловить мої руки і стискає зап’ястя. Дивиться в обличчя, хижо шкірячись.

— Де ти таку дику кішку підчепив? — посміхається той, що за кермом.

— На вулиці. Стояла недалеко від наших дівчаток. Або працює нишком, або конкуренти підсунули, — він продовжує утримувати мене й дивитися мені в обличчя. — Ось це нам і належить перевірити, тому що обидва варіанти нашого боса точно не влаштують.

— Я не працюю, — шиплю йому у відповідь. — Я просто… на подругу чекала.

— Ага, причому вже не вперше. Тільки подруги твоєї я щось жодного разу не бачив. А ось те, що твій погляд із побоюванням бігав навколо так, як ніби ти щось приховуєш, це я помітив. Втім, неважливо. За тебе можна буде виручити непогану суму, — його очі спалахують мрійливо. Так і бачу, як там миготять монетки немов в ігровому автоматі. — Тільки бруд із тебе відмити спочатку потрібно, — гидливо морщиться.

Він запускає руку під мою безформну куртку, намагаючись намацати груди. Але там знаходить перешкоду у вигляді такого ж мішкуватого светра, який заважає йому досягти мети. Іншою рукою чоловік продовжує міцно мене тримати. Не дозволю нікому лапати мої скарби! Не для цього брудного мерзотника я себе берегла.

У хід йдуть зуби. Подаюся вперед і з усієї дурі кусаю негідника за вухо.

— Сучка скажена! — кричить, хапаючись за вухо. А потім із розмаху б’є мене долонею по обличчю.

Боляче! Блін.

Але лапати перестав.

У всьому треба бачити плюси.

Схоже, моя агресія таки дала результат. Чоловік, відскочивши від мене, розглядає долоню, на якій видно краплі крові. Я ж забиваюся в куток, підібгавши під себе ноги й обхопивши їх руками. Кидаю на нього косі погляди, поки чоловік дістає телефон і комусь дзвонить.

— Бос, тут така справа, — починає він, дивлячись на мене, — ми дівчину зловили на нашій вулиці. Хто вона й чия — незрозуміло. Схоже, безхозна… Я її на нашій точці бачу не вперше… Ага. Зрозумів. Коротше, ми її запакували, веземо на склад. Відправиш оцінювача?.. Ага, добре. Прийнято.

Це я безхозна? Я що, на їхню думку, щеня якесь?! І що за оцінювач?

Розумію одне: ця розмова й ситуація в цілому нічого хорошого мені не обіцяють. Треба тікати, поки не пізно. З автомобіля мені не вибратися, тож залишається тільки один варіант: щойно вони виведуть мене з автівки, робити ноги за будь-яку ціну.