На уламках щастя - Дана Лонг

Ступаючи по снігу, я застрягаю в ньому і падаю, але все одно встаю і продовжую йти. Мені потрібно втекти, сховатися, щоб ніхто не зміг знайти мене. Особливо він.

Він шукатиме мене, і якщо знайде, тоді це означатиме кінець.

Не можу сказати точно, скільки минуло часу, відколи попутна машина, що їхала з міста, висадила мене на узбіччі, і я пішла далі пішки, сподіваючись знайти хоч якесь укриття, де можна зігрітися й переночувати.

Нарешті вдалині з’явилися дахи будинків, і я роблю останній ривок і прямую в той бік.

Я дуже сильно змерзла, пальців на ногах майже не відчуваю.

Діставшись до першого-ліпшого будинку, стукаю у двері, але мені ніхто не відчиняє. Ймовірно, вдома нікого немає. Набравшись нахабства, я смикаю двері за ручку, але вони виявляються замкненими. Я вирішую обійти будинок і постукати у вікно, але це також не дає результату.

На очі навертаються сльози. Чому ж мені так не щастить. Не хочеться замерзнути тут на смерть. Інакше, навіщо тоді все це було потрібно.

Побачивши недалеко від будинку якусь лавку, присипану снігом, я з останніх сил дістаюся туди і просто звалююсь на неї.

Я змерзла настільки сильно, що вже не відчуваю пальців на руках і ногах. Мене всю трясе від холоду, а незабаром приходить відчуття ознобу і болю в м'язах. Сталося те, чого я боялася, я все ж таки захворіла.

На вулиці мороз, час наближається до вечора і вже починає темніти, а навколо ні душі. Що ж, патова ситуація.

Обхопивши себе руками, у жалюгідній спробі хоч якось зігрітися, я відчуваю, що починаю провалюватися в сон. Свідомість потихеньку відключається, і раптом десь здалеку до мене долинає чоловічий голос, і чиясь рука торкається мого плеча. Здається, він щось запитує, але розплющити очі чи відповісти я вже не в змозі.

Раптово, відчувши легкість у всьому тілі, я втрачаю свідомість.