Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
сто колоратурним сопрано. Тріо злагоджено виводило «Ой
ти, дівчино, з горіха зерня…». Спершись головою на кулак, Олег, який не знав слів пісні, майже синхронно з Сашунею
та пані Стасею активно ворушив губами: «Тебе видаючи, лю-
бити мушу…». Він зніяковів, зустрівшись поглядом з Каро-
ліною.
— Оххр… — сказав Гєнек, коли всі замовкли. — Згоріхі-
ти! — Його переінакшене слово-оцінка прозвучала цілком пе-
реконливо. І повторив, перезирнувшись з Кароліною: — Зго-
ріхіти можна! Так нормально звучить?
Повільний поворот голови Олега та вичікувально-байду-
жий погляд засвідчив: йому не подобалась ані ця репетиція, на яку він відпустив Кароліну до глибокого вечора, ні невідо-
мого походження блиск в очах Кароліни, ні надмірно підне-
сений голос Гєнека.
— Ходімо спати, — тільки й зронив Олег.
З усіх їхніх ночей це була перша без слів, без ніжності, без
магії доторків — суцільна механіка руху. Олег намагався
узяти реванш, не помічаючи, що нічого не набуває, а лише
втрачає у цій прямолінійній жорсткій затятості будь-що до-
вести свою перевагу, своє право на цю жінку. У розпал без-
душних любощів Кароліні спало на думку, що вона гратиме
171
в тій виставі, репетицію якої вона бачила сьогодні. Раніше
в такі хвилини вона ні про що не думала, мозок відключав-
ся, панували лиш відчуття та фантазії, вибухали в кожній
клітині імпресіоністичними барвами. Іноді це був нестрим-
ний сліпий політ на запаморочливій висоті серед молоч-
них хмар, аж поки не давалося чути наближення грозової
хмари, і вона влітала в неї у той момент, коли весь простір
навколо і всередині починав вібрувати й пострелювати
електричними зарядами, які раптом осідали мурашками
вздовж стегон, і небо стрясало від зіткнення протилежно
заряджених сутностей. Яскраві спалахи внутрішнього світ-
ла супроводжувала тимчасова глухота, правдива втрата
сприйняття сторонніх звуків, хтось міг зайти до кімнати —
вона б не почула. Так було ще зовсім недавно. А тепер вона
зауважувала гру вуличного світла на віконній шибі, і чула
шум запізнілого трамвая, і легке постукування у підвікон-
ня перших важких клаптів вологого снігу, нічної хляпавки, яку вона накликала своєю уявною парасолькою…
* * *
Космос слухняно дивився, що йому показували. Було поміт-
но, що на нього це не справляє очікуваного враження.
— Ну, можемо спробувати… Як тебе звати? Можемо спро-
бувати тебе, Кароліно, у другому складі на роль попутниці, замість Гані.
Ганя з історичного, як висловився Космос, невчасно зава-
гітніла. А Гєнек доволі переконливо збрехав, що дівчина, яку
він привів, ходить на підготовчі курси, що вона вступатиме
до їхнього університету, що вона вже практично студентка-
першокурсниця. Як із цієї омани вибиратиметься згодом, він
не знав, його це не надто цікавило, адже, на його думку, мета
заслуговувала на те, аби йти навпростець, не рахуючись із та-
кими дурницями. Але Кароліна, заради якої він старався, 172
не виправдала його сподівань. Сьогодні вона виглядала зо-
всім по-іншому, не було в її грі вчорашнього магнетизму.
— Що з тобою? — накинувся він на Кароліну в перерві. —
Що сталося?
Кароліна лише відмахнулася. Вона розгубилась, розгуби-
лась — і все. Ні, їй не заважав погляд Космоса, і увага всіх, хто на неї дивився, не заважала. Просто всередині було хо-
лодно й порожньо, ніщо не ворухнулось, не розбурхало під-
несення, не пішло вгору веселим куражем. Причина була
в ній. Тому й зла була на себе, але водночас і раділа: вона все ж
таки отримала роль! Вона ще покаже, на що здатна!
Тепер Кароліна намагалась швидше від Олега заснути. Чо-
ловік, який протягом дня не викликав емоцій, не міг і вечір зро-
бити чутливим. Ще трохи, думала вона, і перетворюсь на…
як там у «Коханці леді Чаттерлей»? — на скорботну сову.
* * *
Видання книжки було старе, з обтріпаними куточками та за-
литими чорнилом сторінками. На обкладинці — профіль дів-
чини в капелюшку-капорі. Кароліна згадала свою стару
звичку — розгорнула книжку навмання, і розреготалась:
«О! — ридала Кері. — О! О!»
Ні, дайте спокій, такого вона точно не читатиме. Якась де-
шева мелодрама ця «Сестра Кері», мило початку минулого
століття. Книжки старіють і вмирають, як усі живі творіння, мало кому судиться пережити ровесників і опинитись поміж
довгожителів.
Кароліна все ж розгорнула книжку на початку, цікавість
узяла гору. Друга спроба виявилась вдалою.
Дівчину звали Кароліна, домашні звертались до неї у пест-
ливо-зменшувальній формі — Кері. Цікаво, подумала Каро-
ліна, мене чомусь усі завжди називали лише повним ім’ям.
Може, тому від самого дитинства й почувала себе дорослою?
Кароліна, і ніяких там Каря чи Ліна, аж дивно. Ну гаразд, ота
173
книжкова Кароліна-Кері їхала зі свого провінційного містеч-
ка в Чикаго, до своєї сестри…
Зробила собі чаю і вмостилася з ногами на канапі. Вона чи-
тала під завивання хурделиці за вікном, деякі сторінки про-
дивляючись по діагоналі, підсміюючись з окремих ліричних
відступів та позіхаючи на затягнутих діалогах. Але щось три-
мало її у цій книжці. Що саме? Певні паралелі? Кароліна ще
не знала, що цей момент пізнавання є одним із найдивовиж-
ніших у літературі, коли вигаданий персонаж поводиться як
живий, і робить часом ті самі помилки, і шукає виходу з по-
дібних ситуацій, і відчуває, як ти… І ти його розумієш. Так, думаєш, мені це теж знайоме, я знаю, як це буває. У тої, іншої
Кері, було своє життя, у Кароліни своє, їх розділяли понад
сот ню років, тисячі кілометрів, і все в їхньому житті було ін-
шим. Але вона розуміла цю дівчину. А Герствуд, чоловік, з яким звела доля сестру Кері, нагадував їй Олега. Іноді зда-
валось, що не про Герствуда в далекій Америці, а про Олега
читає вона, з його вразливістю, страхом перед необхідністю
діяти, з його мовчазним прийняттям ситуації і песимізмом, який ще недавно був йому чужий.
Олег здригнувся від несподіванки, побачивши на тлі вечір-
нього вікна темний профіль. Кароліна сиділа в сутінках, не
вмикаючи світла.
— Кароліно! — покликав він.
Вона підбігла до нього, притиснулася чолом до його него-
леного підборіддя. Її обличчя було мокрим від сліз.
— Що сталося? Що ти робила?
— Читала.
— Що читала?
— «Сестру Кері». Ти читав «Сестру Кері»?
— Не пам’ятаю. Мабуть, ні. Чи так. Не пам’ятаю. Чого ти
так перейнялася?
Олег знову був таким, як колись, ніжним, уважним, і від йо-
го
