Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
174
ла на нього погляди, коли він не бачив, спостерігала за його ру-
хами та виразом обличчя. Ні, він не такий. Він виборсається, усе буде добре, треба лише трохи почекати. Лиш трошки допо-
могти, але як?
* * *
Голос у слухавці бринів від радості:
— Ото вже ти сховалась так сховалась, Кароліно! — харак-
терне м’яке «р» з піднебіння, хлопець з їхньої школи, Вітька
з філологічного. — Тобі Оля-перша не передавала, що я про-
сив зателефонувати? Короче, так: дзвони на телебачення. Во-
ни тебе шукають. Хтось там побачив сюжет з форуму, той, де
ви з дівчатами потрапили в кадр. І попросили тобі передати
цей телефон.
— Хто попросив? — Кароліна мало що зрозуміла і не зна-
ла, що говорити по тому телефону і до кого звертатись.
— Там таке. Конкурс на ведучу. Нам з телебачення переда-
ли цей номер для тебе. Тебе шукали три дні, може, воно вже
й запізно. А може, й ні. Короче, записуй.
Зібралась з думками і набрала номер.
— Слухаю! — озвався голос, не зрозуміло, жіночий чи чо-
ловічий.
— Це Кароліна Кужвій… Мене просили зателефонувати
на цей номер.
— Хто просив?
— Ее, це телебачення?
— Так.
— Я з приводу конкурсу. Вам ведучі потрібні?
— Так і кажіть. Ви записані? З ким ви говорили? На коли
вам призначили прослуховування?
— З телебачення телефонували в оргкомітет «Форуму ви-
давців»…
— А! — перебив Кароліну голос-унісекс. — Зрозуміло. Ви та
дівчина-волонтерка. Вас Тарас Степанович шукав. Ви б ще день
175
почекали — і вже ніхто б вас не дивився. Приходьте завтра на
восьму. — І їй докладно пояснили адресу і як туди дістатися.
* * *
Як сидів зранку перед монітором комп’ютера — так і далі си-
дів, голова набік, волосся скуйовджене.
— Ти що, не вставав від компа?
— Ну що ти хочеш, Кароліно?
Знову в поганому настрої. Навіть не намагається прихова-
ти роздратування у голосі.
Вона перевдягнулась, пішла на кухню, зробила два горнят-
ка чаю, повернулась до кімнати.
— Ні фіга собі, — Олег намацав вушко горнятка, не повер-
нувши голови.
— Що там? — запитала Кароліна.
— Умгу, — пробурмотів Олег.
— Пішли погуляємо, — підійшла до вікна. Сині сутінки
огорнули місто, у світлі машинних фар та вуличних ліхтарів
мерехтіли дрібні морозні блискітки.
— Пізніше, — відповів Олег.
Що з ним? Дістав, як пані Стася, страх перед сходами? Не
витягнеш його з хати. А може, та фобія передається повітря-
но-крапельним шляхом, як грип?
— От послухай, — каже Олег. — У 1944 році газета «Дейлі
телеграф» надрукувала кросворд, що містив усі кодові назви
секретної операції з висадження союзницьких військ у Нор-
мандії. У кросворді, чуєш, були зашифровані слова: «Нептун»,
«Юта», «Омаха», «Юпітер». Розвідка кинулася розслідувати
«витік інформації». І що ти думаєш? — Олег озирнувся, об-
личчя його було цілковито безтурботним. — Кросворд уклав
старенький шкільний учитель. Випадковий неймовірний збіг!
Трапляється ж таке!
— У житті повнісінько неймовірних збігів, — озвалася Ка-
роліна. — Тільки не всі їх помічають.
176
Вона помовчала, спостерігаючи, як Олег зацікавлено читає
щось, гмикає та усміхається, посьорбуючи чай.
— Послухай, до мене з телебачення дзвонили…
Він кивнув, увесь був на сайті, що повністю поглинув йо-
го увагу.
— Олеже. Чуєш?
— Умгу.
Він не слухав її. Вона розгорнула «Сестру Кері» посереди-
ні — і з силою згорнула книжку. Сухий оглушливий звук зму-
сив Олега здивовано озирнутись. Не довше секунди затримав
він на ній запитальний погляд — і знову нахилився до екра-
на. Немов вона міль прибила.
Пішла було сходинками, щоб увімкнути нагорі настін-
ний абажур, під яким читала тепер вечорами, як раптом
зупинилася. Насправді вона не хотіла зараз ані читати, ні
лежати, ні залишатися вдома. Оглянула себе: можна не пе-
ревдягатися, куртку — на себе, шапку на голову, ноги в кро-
сівки, одні й ті самі від літа. Двадцятку з бляшанки —
у кишеню, про всяк випадок, недарма відкладала потроху
в коробку з-під печива зі своїх щоденних заробітків. На
що б вони зараз жили, якби не цей, вже майже порожній,
недоторканний запас. Прочинила двері. Олег навіть не во-
рухнувся.
— Ти куди? — Гєнек у коридорі зав’язував шнурівки.
— Пройдуся.
— У якому напрямку?
— Праворуч. Або ліворуч.
— То пішли зі мною, — запропонував він, — мені треба
в хоспіс занести передачу. Тітка доручила. А тоді пройдемо-
ся до кінця Котляревського, а звідти по Чупринки — назад.
Нормальний план?
Їй було все одно куди йти, а хоспіс — вона й не знала — був
за п’ять хвилин від дому. Лише перейшли трамвайну колію
і трохи піднялися вгору вулицею Котляревського. У пакеті, 177
зібраному тіткою, Гєнек ніс різдвяні смаколики, кілька ман-
даринок, пляшку мінеральної води.
Жінка, яку вони провідали за дорученням пані Стасі, була
майже безтілесною, висохлою, маленькою, як дитина. У кім-
наті стояло важке повітря і було чути свистячий звук надсад-
ного дихання.
— Це твоя дівчинка, Гєню? — запитала жінка, голос у неї
був теж дитячий.
— Угу, — відповів Гєнек і стиснув Кароліні пальці.
Вона й не збиралася їх забирати або заперечувати, бо жін-
ка слабо усміхнулась, вона хотіла це почути. Жінку звали Ві-
ра Петрівна, вона теж була колись бібліотекарем, працювала
разом з пані Стасею. Одного разу пані Стася навіть побувала
тут, героїчно спустившись сходами свого будинку, але діста-
ла від тої події неабиякий стрес. Її струсонула і зустріч з лю-
диною, яку хвороба змінила до невпізнання, і ті двадцять хви-
лин, впродовж яких вона долала сходи, обливаючись потом.
Пані Стася була певна, що ось-ось неодмінно впаде, але якось
минулося. Вона спиралася на руку Гєнека, він вивів її, мокру
й тремтячу, одурілу від напруги, у браму, і там, перш ніж ру-
шити далі, вона мусила покласти собі під язик таблетку «від
серця». Легше було б, сказала, пройти по канату над прірвою, аніж спуститися сходами, які Гєнек долає щодня у кілька
стрибків і навіть над тим не замислюється. Більше тітка на
такі подвиги була не спроможна, натомість племінника раз
у раз відправляла відвідати хвору товаришку.
— Я почищу вам мандаринки? — запропонувала Каролі-
на, і жінка мовчки кивнула.
Кімната наповнилась цитрусовим ароматом.
— Не викидайте шкірки,
