Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
з малою, пожити в них у хаті. Анні доконче залежало на то-
му, аби не відпустити чоловіка самого.
— Оплата погодинна? — Кароліна взяла діловий тон.
— Так, — зраділа Анна. — Плюс бонус за форс-мажор і за
те, що доведеться готувати супи. Другі страви розкладені на
порції, лежать у морозильнику.
На новину про чергування тривалістю у п’ять діб Олег від-
реагував досить стримано. Пожартував, що приходитиме до
дівчат на побачення у Стрийський парк. Кароліна чула голос
Сашуні, він теж з кимось розмовляв по телефону.
— Що робиш? — запитала Кароліна.
— Сашуня показує мені старі фото тих будинків на Глібо-
ва, де ми були, пам’ятаєш? Віллу Цибульського та інше.
Кароліна замислилась, тоді зателефонувала до Гєнека, лед-
ве знайшовши у своєму довіднику його телефон.
Гєнек зрадів:
160
— Ідемо?
— Ідемо, але не сьогодні. Я залишаюсь тут на п’ять діб.
— Шкода, — сказав Гєнек. — Добре, хоч на Новий рік бу-
деш вдома.
Забула про Новий рік! Жодного передчуття свята, самі ро-
бочі будні. Щойно починався листопад, і от вже грудень до-
бігає кінця, сірий та морозний. Хоч би сніг випав, створив
ілюзію казки!
Леся вередувала весь час, поки Анна збирала валізу, вимор-
дувала матір так, що та нагримала на доньку, а потім просила
в неї вибачення і обіймала. А згодом вони ще раз посварилися
вже на порозі. Поцілувавшись, розійшлись — одна роздрато-
вана й накручена, друга — принишкла, шморгаючи носом.
Щойно за Анною зачинилися двері, малу немов підмінили.
Вона витерла сльози і жваво запитала:
— Яку сьогодні виставу показуємо?..
Нагодувати малу було нескладно — у морозилці і справді
лежали підписані пакунки, загорнуті в харчову плівку чи
фольгу. «Лесі — котлети», «Лесі — пельмені», «Лесі — налис-
ники». На кожному — уточнення, щоб Кароліна все зрозумі-
ла як слід.
З прогулянки повертались з повними руками вологих ши-
шок — саме шишки, вирішили в парку, будуть сьогодні акто-
рами в домашньому театрі. Знайшли Грубасика, Мацюньку,
Чубатика та купку інших акторів. Залишалось скласти для
них історію. Вигадували її разом, йдучи з крамниці, де Каро-
ліна купила продукти для себе: пакет вівсянки, хліб, масло, пачку кави, яблука.
Мала, натомість, намагалась нагодувати Кароліну своїми
стравами, ділилась з нею тим, що було на її тарілці.
— Їж! — наполягала. — Чого я маю сама їсти? А я теж хо-
чу хліба з маслом. Дай мені хліба з маслом!
Доводилось у ці дні лягати рано, заледве вклавши малу
в ліжко. Постійне перебування з дитиною попри все втомлю-
161
вало, забирало всі сили. Здавалося — голову до подушки і од-
разу засне, а сон не йшов. Уявляла собі, як цієї хвилини перед
великими екранами, у кінотеатрах, у м’яких кріслах сидять
люди. Регочуть, шурхотять попкорном, п’ють щось смачне, шкідливе. Або танцюють у нічних клубах, музика гримить, білі порошини у світлі лазерного променя сяють штучними
світлячками на темному одязі. Люди нахиляють голови одне
до одного, щоб чути слова. Актори студентського театру ре-
петирують свою п’єсу, ще й не розходились, бо куди в такий
дитячий час?
А що в неї зараз? І що чекає попереду?
Вечір наповнюється гіркотою. Самотою і німотою. Глуха
тиша стоїть навколо, ніби вибило звук.
Малій щось наснилося, вона різко схлипнула, втягла пові-
тря уві сні та з повільним тривалим звуком «у-уууу» випус-
тила його, поплямкавши губами. Маленька товаришка зі
спільних ігор, вона нагадувала їй Крісту, а іноді — Амалію.
Які вистави вони могли б ставити разом, учотирьох, і навіть
малій Амалії діставалися б ролі другого плану, бо вона вже
велика, їй два з половиною роки. Вона скучила за дівчатами, і за братом, і за Мариною. Цієї хвилини вона сумувала за Ки-
євом, за Оболонню, Дніпром…
* * *
На Лесиному малюнку — рядочок шишкових чоловічків на
синій сцені. Можна пізнати Грубасика, Мацюньку, Чубатика, і в усіх руки-ноги, як прутики. Леся вибігла до Кароліни, тиць-
нула до рук своє творіння — тримай, ось що сьогодні малю-
вали акварельними фарбами.
— Вільна інтерпретація заданої теми, — усміхнулась до Ка-
роліни викладачка малювання. — Завдання було — своя кім-
ната. Леся намалювала театр.
Вона сподобалась Кароліні, ця юна викладачка з синьою
фарбою на вказівному пальці та під носом.
162
— Це справді Лесина кімната, — сказала Кароліна. — Ми
там натягуємо синє простирадло між двома кріслами і пока-
зуємо вистави.
Вийшли зі студії просто в сонячний зимовий день, тільки
без снігу. Лесі сподобалась тема «своя кімната», вона розпи-
тувала Кароліну, як виглядає її кімната, і слухала, привідкрив-
ши рота, про старий п’єц з кахлями із стручками та вусика-
ми зеленого горошку, про високі вікна з мідними ручками, про другий поверх кімнати, куди можна піднятись дев’ятьма
дерев’яними сходинками, спираючись на гладке поруччя.
— Я хочу побачити твою кімнату, — Леся зупинилась по-
серед тротуару, вивільнила долоньку з руки Кароліни. Вона
вперто не надягала рукавичок, і Кароліна вела її то за одну, то
за другу ручку, щоб вони не змерзли.
— Ну-у… — замислилась Кароліна. Дівчинка не зводила
з неї очей. — Думаю, це можна влаштувати!
І вони змінили маршрут.
Усі мешканці квартири, були вдома, окрім Гєнека.
— Тато! — Леся помахала рукою, побачивши Олега. Ото
вже мала артистка. Серед незнайомих дорослих Леся спочат-
ку трималася ближче до Кароліни, а потім побачила Мураню, і від її скутості не залишилося й сліду. Вилізла на другий по-
верх у кімнаті Кароліни та Олега, лягла нагорі, підперши об-
личчя кулачками, спостерігала кілька хвилин за життям ву-
лиці. У неї вдома вікна виходили на тиху припаркову алею, а тут внизу торохкотіли трамваї, на підвіконня сідали голу-
би. Олег насипав їм хлібних крихт, вони крутили сизими го-
ловами, заглядали до кімнати.
— Я тут залишуся з вами сьогодні, — вирішила дівчинка.
Кароліна не сперечалась, знаючи, що години через дві Ле-
ся натішиться новими враженнями і без пручання повернеть-
ся додому.
— Пограймо в якусь жахалку! — запропонувала дівчин-
ка. — Але у смішну жахалку. Добре?
163
Леся ховалась у подушки нагорі, а Кароліна повільно йшла
сходами, голосно озвучуючи свої кроки: туп!.. туп!.. туп!..
туп!..
Мала верещала від задоволення. Влучала в «привида» ма-
ленькою подушкою і привид опинявся внизу зі страшним
«гуркотом». Кароліна не сподівалася від себе такого вміння
імітувати суміш звуків каменепаду
