Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Кароліна залишила їх на тарілці, поруч із жовто-рудими час-
точками. Жінка тримала одну у висохлій руці, її пальці ледь
помітно рухались. Їй не потрібна була допомога, вона лиш хо-
178
тіла торкатися соковитої м’якоті, вдихати аромат життя. По-
чищені мандарини, їхній запах нагадали Кароліні про те, як
давно вона лежала у ванні в оточенні помаранчевих квітів.
У львівській квартирі вона користувалась лише душем, а ци-
трусові купання залишилися у минулому.
Олег сидів, відкинувшись на спинку крісла й заклавши руки за
голову. На ліктях випинався розтягнутий трикотаж домашньої
кофтини. Ще трохи і рукави його светрів торочитимуться, як
у Сашуні. Навушники надійно затуляли від нього світ, давали
можливість нічого не чути і не помічати навколо. Його дедалі
частіше можна було бачити за тою щільною огорожею з чор-
них кругляків, що боронили його від дійсності. Від ранкової
пригніченості на обличчі не залишилось й сліду. Йому було за-
раз добре. На екрані миготіли важкі черевики американських
піхотинців, багнюка, мокрі футболки та колючий дріт і, мабуть, лунала музика, бо Олег чомусь тоненьким голосом з комічни-
ми руладами підспівував, демонструючи повну відсутність слу-
ху, аж поки Кароліна пізнала: о-оу-ооу — ін зе амі… на-ау…
Це був не фільм — музичний кліп «In The Army Now».
Піднялась нагору, накрилася ковдрою і спробувала засну-
ти. Їй заважав спів Олега. Потягнулась по «беруші», які вида-
ють у літаках під час тривалих перельотів. Восени Олег знай-
шов у бардачку свого авто авіанабір — гнучку, непроникну
для світла маску-окуляри та м’які затикачки у вуха. «Бережи
вуха, беруші», — пояснив їй. «Тоді вже «бервуха»», — випра-
вила вона. Не уявляла тоді, що сама колись користатиметься
тим набором до сну.
Маска затулила очі, бервуха стишили всі звуки. І все одно
не могла заснути. Зсунула маску на чоло, виставила на мобіл-
ці будильник на сьому, знову насунула на очі м’які шторки.
Завтра о восьмій ранку вона має бути на телебаченні.
Дві людини в одній кімнаті, обидві із затуленими вухами…
Один з них Олег, друга — вона. Фантастика.
179
5
О восьмій, звісно, не почали. Усталена українська традиція
приступати до діла поступово і тут далася взнаки. О п’ятнадцять
хвилин по восьмій ще нікого до студії, де проходило прослу-
ховування, не викликали. Півтора десятка довгоногих дівчат зі
складним макіяжем на гарних обличчях перемовлялись зі сво-
їми супутниками та одна з одною. Крутилися перед дзеркала-
ми вздовж холу, поправляли волосся. Кароліна чула уривки
фраз, з яких дізналась чимало корисного. Сьогодні — «дівочий
день», хлопців дивилися вчора. Конкурс на заміщення вакан-
сії ведучих ранкової програми триває. Претендентів навмис-
но запрошують на ранок, бо саме о такій годині комусь з них
доведеться працювати, тому комісії з трьох осіб — вони вже ні-
бито на місці — важливо побачити, як виглядають дівчата са-
ме тієї години, коли більшість львів’ян лише прокидаються
і вмикають кавоварки.
Першу, яку запросили до студії, довго не тримали. Вона ви-
йшла розпашіла й заскочена. До неї одразу кинулись із запи-
таннями: «Ну що там? Що казали робити?» — «Дають книжку, просять прочитати уривок». — «А про себе щось розказува-
ла?» — «Ні, про себе ніхто не питав. Там такий лисий сидить, прискіпується, — попередила дівчина. — «Досить! Досить!» —
передражнила вона. «А результати коли?» Знизала плечима, і за сумку, і бігом, поки сльози не бризнули з очей.
Коли дійшла черга до Кароліни, комісія вже помітно вто-
милася. Так принаймні їй видалось, коли вона переступила
через усі чорні переплутані кабелі на підлозі і зупинилась під
яскравим світлом. З лівого боку гріло, там працював обігрі-
вач «УФО», праворуч тягнуло холодом. Павільйон не опалю-
вали. Пахло кавою.
За столом навпроти повний дядько в окулярах гортав па-
пери. Лисого, схожого на Брюса Вілліса, цікавило, чого кава
не солодка. «Руслано, ми що, цукру не маємо?» — запитував
180
когось у глибині студії, відставляючи вбік горнятко. Серед
дядьків була одна жінка — струнка й доглянута. Вона одна
відповіла на «Доброго дня!», а чоловіки озвались не одразу.
— Скільки вас ще там? — запитав лисий, висипав вміст па-
перового пакетика в горнятко та помішав ложкою.
— Троє, — відповіла Кароліна.
— Так! — зупинив він розмови, тричі плеснув у доло-
ні. — Увага! Ще трохи, — це до своїх колег. І до Кароліни: —
Готові?
Кароліна підтвердила кивком.
Жінка вийшла з-за столу і ходою Марини, досконалою хо-
дою дружини брата, наблизилась до Кароліни:
— Ось книжка, прочитайте нам кілька речень з неї. Про-
сто уявіть, що поруч друзі. Ви серед своїх. Читайте без над-
риву, без пафосу.
І повернулась за стіл.
Кароліна розгорнула невеличку книжку з потертими кути-
ками. Текст починався з великої літери Ц, забраної у фігурну
рамку.
— Це дивне почуття, що затопило мене солодкою млістю,
я не зважуюсь назвати гарним і суворим словом — печаль, —
Кароліна зупинилась і глянула на людей за столом.
Перед Брюсом Віллісом парувало горнятко. Жінка охопи-
ла себе руками і уважно слухала, не зводячи очей з Кароліни.
Дядько в окулярах дивився у папери.
Кароліна повернулась до тексту.
— Це почуття таке повнокровне і таке егоїстичне, що ме-
ні соромно за нього, а печаль завжди видавалася мені шля-
хетною. Я ніколи її не знала — почувала звичайно нудьгу, жаль, зрідка докори сумління. А тепер щось огорнуло мене
ніжно-тремтливе, наче шовк, відмежовуючи од інших людей.
Ніхто не зупиняв Кароліну, у студії було тихо — ані шур-
хоту паперів, ні стукоту горнятка об стіл. І вона провади-
ла далі:
181
— Того літа я мала сімнадцять років і почувалася безмеж-
но щасливою. «Рештою світу» для мене був мій батько та йо-
го коханка Ельза…
— Так! — пролунав жіночий голос. — Приблизно так це
має виглядати.
Кароліна опустила книжку.
Жінка підхопилась, стрімко повернулась до Кароліни. До-
сконала хода у пришвидшеному варіанті.
— Ось тут, — вона показала за її спину — стелаж з книж-
ками. Ведуча заходить у кадр, знімає з полички книжку, у книжці — закладка. Читає уривок. Абзац-два, не більше. Ка-
же: «Це Франсуаза Саган “Здрастуй, печаль!”». Для прикла-
ду. І далі фраза: «Нехай у вашому новому дні буде хоч дві сто-
рінки доброї книжки!»
— Трохи задовга фраза, — перериває її лисий.
— Як на мене нормальна, — не погоджується
