Зіграємо в сім'ю, сестричко? - Соломія Даймонд

*Алекс

Я сидів на дорогому шкіряному дивані й дивився у вікно, поки батько намотував кола по кімнаті. Обличчя напружене, руки зімкнуті за спиною, важкі видихи. Він явно нервує. Я не розумів причини мовчанки й стривоженості тата й запитально глянув на нього, піднявши одну брову. Той зробив глибокий ковток повітря, сів навпроти мене і глянув прямо у вічі. Його холодний погляд явно не означав для мене чогось хорошого. 

— Алексе, я одружуюсь, — з легкою посмішкою на лиці промовив батько.

Здавалось, що він говорить про якісь буденні речі. «Алексе, я їду на роботу"  чи "Алексе, нам потрібно вже йти». Він говорив так, неначе це якась повсякденна річ і це одразу здивувало й розлютило мене. 

— Що? — Можливо, мені все-таки причулось? Я в надії схрестив пальці за плечима. Нехай він скаже, що це невдалий жарт. Нехай він скаже це і ми покінчимо з цією дурнуватою розмовою.

— Нещодавно я зустрів жінку, яку дуже сильно покохав і ми з нею одружуємось. Завтра зранку вони вже будуть тут. Ми вирішили не робити пишного весілля, а просто розписатись, тому не плануй на завтра нічого. Тепер в тебе появиться мати й зведена сестра. 

У мене склалось враження, що це якесь жахіття і я просто сплю. Мені хотілось зараз прокинутись у своєму ліжку і відчути обійми матері. Вона завжди була поруч, коли мені снились жахіття. Та цього не сталось. Я прокліпався, але батько нікуди не зник. Він все ще стояв переді мною, пильно вдивляючись в моє обличчя. Його карі очі неначе хотіли простежити хід моїх думок, але їм це не вдавалося.

— Моя мати померла десять років тому і іншої мені не потрібно! — ображено промовив я. Як він тільки посмів назвати чужу жінку «новою матір’ю»? Він говорив про неї, як про якусь річ, яку можна легко придбати в магазині. Неначе вона була якимось клятим смартфоном, який поламався і в цьому не було ніякої проблеми, бо можна було купити новий! Та це була моя мама, а не якась річ, якій можна знайти заміну.

— Алексе, спокійно. Я знаю, що ти дуже любив свою матір, але її більше немає. Ми повинні жити далі. — Я іронічно усміхнувся і встав з дивана. Гнів переповнював мене. Я міцно стиснув кулаки й мої руки почервоніли від болю. Хотілось щосили вдарити  по стіні, щоб фізичний біль міг заглушити душевний.

— Жити далі? Ти що знущаєшся? Жодна жінка не замінить мені матір, а тобі я ніколи не пробачу цю зраду. — випалив я, поспіхом покидаючи вітальню.

Я грюкнув дверима і вийшов з будинку, хоча вже було дуже пізно й темно. Мені не хотілось бачити батька. Він став для мене зрадником. 

В один момент спокійний вечір п’ятниці перетворився на якусь бурю.

Я просто йшов парком і намагався усвідомити все, що сказав мені батько за останні 10 хвилин. Він стільки часу приховував від мене стосунки з іншою жінкою, а зараз просто ставить перед фактом, що одружується. Можливо, якби він з самого початку сказав мені правду, то я б відреагував спокійніше, але ж він вирішив обманювати мене. Ненавиджу брехню!

Ноги самі привели мене на кладовище. Я сів біля старої могили, яка заросла кущовими трояндами ніжно-рожевого кольору. Улюблені квіти мами. Пам’ятаю, як ми з батьком садили їх тут. Він був таким засмученим і згорьованим. Тоді в його очах я бачив суцільну темряву і розпач. Здавалось, що він втратив частинку себе і більше не буде таким, як раніше. Я помилявся.

— Мам, привіт. Вибач, що так довго не приходив. — Я винувато глянув в бік. 

Лише тут я був справжнім, самим собою. Мама знала мене як маленького і доброго сина Алека, а всі інші — як самозакоханого мажора Алекса Грея. В цьому світі я довіряв лише матері, яка вже точно не видасть моїх секретів і прийме справжнім. Спогади з дитинства з’являлись в мене перед очима. Ми були дуже щасливою сім’єю. Мої батьки сильно любили один одного. Я думав, що так триватиме вічно, але в один трагічний момент мама покинула цей світ. Батько став моєю опорою і підтримкою, ми пережили це горе вдвох і я думав, що він справді кохав її. Хіба люблячий чоловік просто так забуде свою кохану і  приведе в дім іншу жінку? Для мене це  зрада! Не можна любити двічі чи тричі. Кохання буває лише одне...

— Мам, ніхто не може мені замінити тебе. Я не дозволю іншій зайняти твоє місце. В нашому домі було місце лише для одної місіс Грей. 

Дрібний дощик стікав по моїй джинсовці, а я все сидів і дивився на портрет мами. На цьому фото вона так гарно усміхалась. Протягом цих років найбільше мені не вистачало її обіймів. Вони були такими теплими й ніжними, в них я завжди знаходив спокій. Та більше я ніколи не відчую їх на собі й з власними страхами й проблемами прийдеться боротись самому. Я усміхнувся крізь сльози й підвівся з колін. Лише в цьому місці я дозволяв собі таку слабкість. За межами воріт кладовища я не проявляв своїх емоцій і завжди намагався сховати їх під маскою байдужості. Тут я міг скинути її, бо не було перед ким «грати свою роль». 

— Я буду не Алексом Греєм, якщо так просто змирюсь з цим шлюбом. Рано чи пізно я розлучу цих двох. Влаштую мачусі й зведеній сестрі таке пекло, що вони назавжди покинуть Нью-Йорк...