Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
вала свої репліки. З кожним разом усе гірше й гірше, поки не
замовкла.
— Олю, в чому річ? — зістрибнув з парти режисер. — У чо-
му річ, я тебе питаю? Ну, я ж пояснював, що тут складного, скажи мені? Він виходить, — арафатка гойднулась у бік неру-
хомої фігури хлопця, — ти мовчиш, просто дивишся і мов-
чиш. Таж витримай ти паузу, не починай говорити одразу. Ту-
по полічи про себе, повільно, вдумливо: раз… два… три…
167
А тоді починай. І не треба цього космічного трагізму, я тебе
прошу, говори це буденно, воно тим і страшно, що буденно.
Не треба цього пафосу. Він тут зайвий.
— Я не розумію, чого ти хочеш! — фальцетом злетів голос
дівчини. — Вже знову змінилась концепція?.. Я роблю, як ти
казав, точнісінько, як ти казав — а воно знову не так!
«Зараз почнеться істерика», — подумала Кароліна.
— Ану сядь! — гримнув режисер і рішучим жестом посла-
бив вузол арафатки на шиї.
Дівчина, ображено смикнувши підборіддям, зробила кіль-
ка кроків убік — притулилась до парти. Режисер показав
хлопцеві рукою: стань туди. Хлопець позадкував, зупинився, слухняно здійняв очі на режисера.
Той дивився на нього сумним поглядом, трохи нахиливши
голову. В аудиторії стало тихо-тихо. У Кароліни від цієї тиші
зашуміло у вухах.
І тоді режисер заговорив.
Тільки так і варто було вимовляти ці слова, вони звучали
як найправдивіша правда, незважаючи на те, що цей чоловік
говорив від імені жінки.
Він замовк, поправив шалик — і очікувана істерика таки
не забарилась. Русалка розревілася:
— Ти геній, — вибухнула риданнями Русалка. — Ти геній,
а я ідіотка!
Якби це був епізод з майбутньої вистави, Кароліна визна-
ла б гру пречудовою: обличчя русалки зробилося дитячим, сльози котилися срібними кульками, вона захлиналася пото-
ком слів і зовсім не думала про те, гарна вона чи ні.
Навряд чи їй вдасться повторити почуте-побачене. А як
Кароліна могла б зіграти той епізод, що показував режисер!
Як би вона його зіграла! Повторила б його точнісінько так
і навіть краще! Краще? — Саме так. Тому що це монолог жін-
ки. Кахикнула, усвідомивши власну зухвалість. І самовпевне-
ною усмішкою підтвердила свій висновок. А збоку ця усміш-
168
ка могла видатись насмішкою над актрисою, яка не вміє
тримати себе в руках.
Повертались додому в тиші нічних вулиць, і Гєнек, забігаючи
наперед, грав перед нею вар’ята. Спочатку дурів та жартував, а тоді взявся, не соромлячись — вона ніколи його таким роз-
кутим не бачила, — показувати уривки з улюблених вистав.
У глибокому напівприсяді, як борець сумо, похитувався, ски-
дався руками-крилами вгору-вниз і каркав вороном, аж від
стін відлунювало, а з рота йшла пара в морозне повітря. А то
ледь чутно шепотів проникливий уривок, виразно артикулю-
ючи кожне слово, опукле й значиме, як пацьорки, що їх на-
низують одну за другою на міцну шворку.
— Так, стій! — сказав під їхньою брамою. — Зараз тобі
щось покажу. Я йду звідси, ти звідси. Зупини мене реплікою:
«Це ти?» Просто виходиш: «Це ти?» — і все.
— Ти граєш у цій п’єсі?
— У ній ще ніхто не грає. Немає ще такої п’єси. І це взага-
лі не суттєво наразі. Подай мені репліку, чуєш?
— А звідки вона йде? І куди? Хто вона? Я маю знати бодай
щось про неї.
— Це не має значення. Просто підіграй. Покажу тобі один
класний монолог. Хоча… Ну що там у них було? Симпатія бу-
ла, він зник, вона нічого не знала. Та що там! Любила вона йо-
го. І от — випадкова зустріч під її будинком. Він насправді
йде до неї, але вона про це не знає. Поїхали!
Кароліна крутнулась навколо себе, зробила два кроки з бра-
ми, обличчя — вгору, вираз такий, ніби їй щойно в око потра-
пила перша крапля дощу. Блискавкою на сумці — вжик! Попор-
палась у нутрощах, витягла звідти уявну парасолю, кілька точних
пантомімічних рухів — і от вже тримає над головою розчахну-
ту парасольку, одхиливши її назад, за спину. Нейтральний ви-
раз обличчя, воно щойно нічого не виражало, а тепер з остра-
хом застигає, бо побачила Його. Мовчки дивиться на Гєнека.
169
— Це ти? — каже.
Від несподіванки Гєнек втрачає цікавість до того, що хотів
їй показати.
— Кароліно… — він збирається з думками. — Ти грала десь?
У якомусь театрі. Чи студії…
Йому спадає на думку, що вона його надурила, розвела, що
в усіх розмовах про театр вона лише вдавала наївну непосвя-
ченість.
— У рекламному ролику, — каже вона. — А що не так? По-
гано? Чи довго? Давай ще раз спробую.
— Давай, — погоджується він.
І з брами випорхує зовсім інша героїня — імпульсивна та
жвава. Вона мало не збиває Гєнека з ніг. Різким рухом відво-
дить пасмо волосся від обличчя, складає дитячим жестом паль-
ці в кулачок на підборідді:
— Це ти? — на видиху.
Це зовсім інше «це ти?».
Гєнек мовчить, він шокований.
— Ще раз, — каже він, і обом спадає на думку паралель з не-
щодавньою репетицією.
Кароліна робить два кроки в браму, виходить з неї, голова
опущена, дивиться під ноги, обминає Гєнека, зупиняється і не-
впевнено озирається, як ніби почула знайомий парфум. І каже
просто, без запитальної інтонації, лише констатуючи факт:
— Це ти.
— Охрініти, — каже Гєнек. — Охрініти, Кароліно. Завтра по-
кажемо Космосу. Усе це від початку до кінця, усі варіанти.
— Якому Космосу?
Він пояснює, що Космос — це той режисер в арафатці, його
так називають за любов до слова «космос» та похідних від ньо-
го, і за подібність на героя фільму «Бригада», вона що, не заува-
жила цього?
— Слухай, Гєнеку, — у Кароліни до хлопця пропозиція є. —
Ти не міг би зробити одну річ…
170
— Яку? — з готовністю озивається він.
— Ти не міг би замінити своє улюблене слово якимсь ін-
шим, подібним, скажімо: оніхріти? Принаймні коли ти зі
мною. У мене на такого роду лексику від близьких людей —
неадекватна реакція.
— А-а-а! — радіє Гєнек, заскочений формулюванням «від
близьких людей». — Ну не знаю, не можу тобі цього обіцяти.
Спробую.
З кухні лунали голоси, там співали — чоловіки і жінка, во-
ни — звичайними, а
