Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
— О восьмій ранку це все відбувається? — уточнює він. —
Усе це о восьмій ранку, я правильно зрозумів? — у його голо-
сі іронія.
— О восьмій ранку! — занадто гаряче реагує жінка. —
«Книжкова хвилинка», а не «це все». І закінчувати день бу-
ло б добре тим самим уривком. У записі. Таке літературно-
книжкове обрамлення дня. І кожного разу — новий уривок.
Може, хтось бодай перед сном читатиме. І так день у день. Ін-
ше, інше, інше… І давнє, і найновіше. Маленький уривок —
і незмінна фраза: «Нехай у вашому дні буде хоч дві сторінки
доброї книжки!»
— А перехід до новин? — озвався грубасик. Він нарешті
підніс голову від своїх паперів. — Чи воно буде органічно ви-
глядати?
Жінка повернулась до Кароліни спиною:
— Що тебе напружує?.. Цілковито органічний перехід.
Ранкове привітання. Мікродоза живого читання, гомеопатич-
ний варіант, крапелька в морі, брязкальце, на звук якого
182
неодмінно повертатимуть голову… А далі все як завжди: но-
вини, гості студії, реклама, кліпи… Усе по повній.
Говорила, походжаючи туди-сюди холодною студією, не по-
спішала повернутись до колег за стіл.
Грубасик спостерігав за її рухом, закинувши ліву руку со-
бі за шию, зосередженно чухав праве вухо.
— І головне. Як це сприймуть глядачі? — він ніби сам із со-
бою радився, розмірковуючи вголос.
— Особливо наші глядачі, — Брюс Вілліс зробив акцент на
слові «наші», а тоді, кепкуючи, повторив, як запам’ятав, фі-
нал прочитаного Кароліною уривка: — «Того літа… я була
з батьком та його коханкою… Ельзою…».
— Ну це ж для прикладу! — розсердилась жінка. — Як-
що ми аж так зважатимемо на нашу цнотливу галицьку
аудиторію, доведеться читати лише Шевченка, і то далеко
не все.
— Шевченка теж непогано було б читати! Думаєш, його так
вже всі знають, як про те говорять?
— А ти думаєш, я про це не подумала? — жінка розчерво-
нілась. — У мене вже є закладки в «Кобзарі»…
Про Кароліну забули. Вона стояла, тримаючи книжку в ру-
ках, з переконанням, яке ні з чим не сплутаєш: вона опини-
лась там, де треба, і то вчасно.
Телевізійна трійця згадала про дівчину, повернула голови.
— Нічого, якщо я тут трохи почитаю? — вона показала на
студійну яскраво-зелену канапу в глибині приміщення.
Лисий усміхнувся. Телевізійники перезирнулись.
— Як вас звати? — запитав він.
— Кароліна Кужвій.
— Прекрасно, — сказав він. — Кароліна Кужвій.
«Що прекрасно?» — подумала Кароліна, не помічаючи, що
теж усміхається.
— Стривайте, — грубасик зсунув окуляри з чола на ніс, —
це ви та дівчина з телеінтерв’ю?..
183
Смикнула плечима — вгору-вниз, що могло зійти й за «не
знаю». Може, він мав на увазі якесь інше інтерв’ю.
— Старий, — повернувся він до лисого, — це ж та дівчи-
на, що перетягнула на себе увагу… — і він, нахилившись, щось стиха сказав, важко було розчути, що саме.
Обидва пожвавішали.
— Що ж ви там за спиною у метра влаштували? — біля
очей повного зібрались глибокі зморшки, які натомість ро-
били його молодшим.
— На форумі? — про всяк випадок перепитала Кароліна.
— На форумі! Чи це ваш фірмовий трюк? — весело провадив
грубасик. — Заходите за спину знаменитості і влаштовуєте там
своє шоу, відволікаєте увагу глядача на свою скромну персону…
— Я не знала, що нас знімають. І не знала, що той пан зна-
менитість.
Телевізійники ще більше розвеселились.
— А ви взагалі книжки читаєте? — запитала жінка.
Кароліна випнула нижню губу, і згадавши брата та його на-
станови, вирішила не крутити, а говорити правду — бо все
одно розкриють.
— Мало, — відповіла вона.
— Що востаннє прочитали?
— «Сестру Кері» Драйзера… І про Фіндуса… Про маму
Му… Наталю Забілу, багато всього дитячого…
Чотири пари очей дивились на неї, чотири — бо з півтем-
ряви вийшла дівчина, мабуть, та Руслана, що забула цукор до
кави додати.
Чоловіки дивились з цікавістю. Гарна жінка — по-вчитель-
ськи. Руслана — зверхньо.
— Дитячого? — перепитала жінка. — Чому дитячого?
— Я нянькою працюю. — Усі чекали продовження, якихось
подробиць, і вона чомусь додала: — Бебісітер!
— А чому «Сестру Кері»?
Занадто довго довелося б пояснювати, якби правду говорити.
184
— Просто так, — відповіла Кароліна.
— Ви не малюєтесь?
Опитування дедалі більше нагадувало випадкове точкове
вколювання: там штрикнули, тут штрикнули.
— У мене алергія на туш.
— Та для чого їй малюватися? — озвався Брюс Вілліс. —
Вона тим і цікава, що не така, як усі. Ви львів’янка?
Ще одне непросте запитання.
— Так. Вже львів’янка. Три місяці, як з Києва. Винаймаю
квартиру. А взагалі я з Висічі. Ви не знаєте, це Яворівський
район, неподалік від військового полігона.
— Чого це не знаємо? — грубасик повернув окуляри на чо-
ло. — У мене там товариш служив, я навіть до нього приїж-
джав одного разу. Гарні місця… Грибні…
— Нянькам зараз так добре платять, що можна помешкан-
ня винаймати? — здивувалась жінка.
— По-різному платять, як всюди. Мені платять добре.
— Гаразд! — грубасик випростався з-за столу, згріб свої па-
пери. — Завтра на пів-восьмої щоб були тут і вже готові до
ефіру. Залиште свою адресу та телефон, працівників наша ма-
шина зранку привозить… Будемо пробувати в прямому ефі-
рі, наразі на цих книжкових вставках.
— У «Книжковій хвилинці»! — виправила жінка.
— А далі буде видно, — погодився він. — Хоча мені на це, самі знаєте, що скажуть. Вчора з вулиці прийшла, нині в пря-
мому ефірі!
— А звідки в нас усі гості приходять на прямі ефіри? Не
з вулиці? — затримала його жінка. — Ми ж її не на новини
ставимо. А як вона читає, ти сам бачив.
— Чи ви з самого ранку нянькою працюєте? — озирнувся
грубасик.
— Я домовлюсь, — відповіла Кароліна. — Буду готова на
пів-восьмої.
— Куди ти? — зупинила жінка грубасика. — Там ще троє.
185
— Давайте вже без мене, — відповів той. — Зараз прийдуть
з рекламою.
«Чого так довго?» — накинулись на Кароліну дівчата, коли во-
на вийшла зі студії. — «Каву п’ють», — відповіла вона і засоро-
милась. Ось тільки тепер і засоромилась, вперше за ранок.
* * *
Що б
