Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Олег поступово одужував, вже й вставав, сідав за комп’ютер
і навіть повеселішав після того, як Сашуня знайшов для ньо-
го роботу, яку можна було виконувати вдома за своїм ноут-
буком. Робота не потребувала великих зусиль, оплату обіця-
ли мінімальну, хоча й без затримок. Треба було переглядати
деякі угоди однієї фірми — ця фірма вже мала сумний досвід
суттєвого штрафу за якісь помилки в документах. Олег від-
чув себе краще й одразу взявся за роботу.
Кінець осені та початок зими проминули, як короткі дні, швидко й непомітно.
Коли з Олегом вчасно розрахувались, він зрадів, ніби зірвав
джек-пот. І Кароліну це відверто подивувало — він припускав, виходить, що його знову можуть надурити. Та оплата праці
і справді чимось нагадувала черговий обман. Олегові платили
за мінімальними розцінками на рівні прожитковому мініму-
му. Проте, піднесено пояснив він Кароліні, нічого особливого
він і не робить, і час залишається, аби шукати солідну, добре
оплачувану роботу; а на перший випадок можна погодитись
і на цю. Тільки треба жити трохи ощадливіше. Наприклад, ди-
витися кіно вдома, а не в кінотеатрі.
Чого ця згадка про кіно так зачепила Кароліну? До сліз. Во-
на сховалась у ванній і там виплакала свою здивовану образу.
Жити ощадливіше? Та вони і так живуть ощадливо! За помеш-
кання не платять, бо розплатились на кілька місяців наперед
тим, що облаштували порожню кімнату. Але ж за комунальні
послуги платити треба, особливо — за дорогий газ, адже п’єц
у них в кімнаті майже завжди гарячий, бо батарея парового
опалення виявилась слабенькою як для такої сирої осені. У рес-
торани чи кав’ярні вони вже теж не ходять. Вони взагалі ніку-
ди не ходять, бо він хворіє, а вона з ранку до ночі на роботі. І не
157
їздять нікуди. «Міцубіші-Лансер» стоїть під вікном, як припну-
тий кінь зі спутаними ногами, і черговий дощ змиває з нього
шар задавненої пилюки.
Кароліна почула кроки в коридорі, відкрутила кран, підста-
вила під струмінь долоні — холодна вода остудила лице.
А може, воно й нічого. Просто рік добігає кінця, дні зга-
сають, заледве почавшись, і ранки холодні, і вітер прониз-
ливий. Треба протриматись, перечекати сезон сірих барв, а далі все буде біло й чисто. І все налагодиться. І що це на
неї найшло? Хіба Олег не кинув усе, помінявши життя до-
корінно? Хіба не витратив усе, що мав? І хіба він винен, що
так усе складається…
Ні, нічого страшного не відбувається, це просто тимчасові
проблеми. Її не налякаєш тимчасовими проблемами.
Кароліна вмилась холодною водою, закрутила кран, повер-
нула рушник на «їхній» гачок і, кинувши оком у дзеркало, ви-
йшла з ванної.
У коридорі — Гєнек. Привіт — привіт. Він затримав на ній
уважний погляд. Вона вже майже проскочила до своєї кімна-
ти, як почула в спину:
— Завтра в нас репетиція.
— Завтра? — перепитала, відводячи вбік заплакані очі. — Де?
З кухні чулося глухе бубоніння Сашуні та Олега. Чергові по-
сиденьки.
— У студентському театрі. Я ж казав тобі, нам потрібні кос-
тюмери, — Гєнек як ніби збирався щось інше сказати, однак
лише додав: — Ходімо, подивишся… Вечори в тебе вільні. Я по-
мітив.
— Подивлюсь, — сказала вона. — Якщо мене вчасно відпус-
тять з роботи.
І причинила за собою двері.
Остання фраза засіла скалкою в думках. «Якщо мене вчасно
відпустять з роботи». Що вона щойно сказала? Що це означає:
«Якщо мене вчасно відпустять з роботи?» Як може людина на-
158
стільки залежати від когось? Планувати свої ранки, дні, вечо-
ри, планувати своє життя — як можна, коли не знаєш, скільки
доведеться працювати сьогодні? Якщо це рішення залежить не
від тебе, то яка ти господиня свого часу? А ніяка. Бо чужа лю-
дина, як схоче, то на шість годин роботу дасть, а як не схоче, вже за годину кине: на сьогодні досить, ти вільна.
Я вільна, але ви тут до чого? До чого моя воля і ви?
— На скільки моїх годин ви розраховуєте завтра? — ска-
зала Кароліна Анні наступного ранку. Вона вибрала для цьо-
го запитання витримано-нейтральний тон з арсеналу брата
Роберта: — Я хочу спланувати свій день, — додала вона.
— Що таке? — насупила брови Анна.
Серце на мить стиснуло холодом: так і без роботи можна
залишитись. І нехай! Бойове піднесення вже тягнуло її вперед.
— Я лише пропоную визначатися напередодні, — безтур-
ботним голосом, але впевнено повторила Кароліна. — Я хо-
чу знати, на скільки годин ви плануєте займати мій час кож-
ного наступного дня.
Анна ніби не почула, мовчки попрямувала до кімнати.
А звідти вже летіла Леся — й повисла на Кароліні.
— Дивись, скільки всього маємо! — в руках у Лесі пакет із
печивом та хлібом. — І булку взяла.
З першими морозними днями вони видивлялись по пар-
ках замерзлих горобців та голубів, грали у швидку пташину
допомогу та пересувний пташиний ресторан.
Після прогулянки Анна відверто демонструвала своє не-
вдоволення, накрутила себе після ранкової розмови і вперше
за увесь час залишила гроші на поличці біля виходу. Завжди
передавала з рук у руки, а тут вирішила нагадати, хто тут гос-
подар, а хто найманий працівник.
— Так що в нас завтра? Коли початок і коли кінець? — за-
питала Кароліна з передпокою, бо господиня навіть не ви-
йшла з кімнаті.
— З дев’ятої до другої, — пролунало з-за прочинених дверей.
159
— До побачення! — відповіла Кароліна і вийшла, заклац-
нувши за собою двері.
Не минуло й кількох хвилин, як озвалась мобілка, висві-
тивши на екрані ім’я «Анна».
— Кароліно, ви забули гроші на поличці! — роздратовано
нагадала Анна. — Чи ви їх не помітили?
— Помітила, — Кароліна зупинилась; від швидкої ходи го-
лос міг звучати як схвильований, а їй не хотілося, щоб госпо-
диня сприймала бажане як дійсне. — Звідки я знаю, що це
гроші для мене?
— Завтра заберете, — крижаним тоном озвалась Анна. —
До побачення.
А нехай буде що буде, вирішила Кароліна. У будь-якому ви-
падку не пропаду.
Наступного дня, всупереч очікуванням, Анна була як шов-
кова. На те була суттєва причина. Несподівано виникла мож-
ливість летіти з чоловіком в Об’єднані Емірати. На п’ять днів.
І все залежало від того, чи
