Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
ма що надягти!
Кілька варіантів сама собі запропонувала — ні, усе не те. Мо-
же тоді просто: джинси, біла сорочка, хурмова камізелька?..
Перед обідом хтось пошкрібся у двері. Ледве почула те па-
нічне, слабеньке торохкотіння. А дзвінок у дверях для чого?
На порозі стояла маленька Леся. У сірих оченятах — на-
пружене очікування, зосереджена зібраність: а раптом поми-
лилась? Побачила Кароліну — і спалахнула усмішкою: ось во-
на я! Не чекали?
Серце впало.
— Лесю! Як ти тут? Звідки?
— Я тебе шукала, — обхопила Кароліну руками.
Щічки червоні та холодні, руки теж.
— Звідки ти? Де мама?
— Ми гуляли в парку…
— З мамою?
— Ні, з вчителькою, з малювання…
Побачила Мураню і вже забула, про що її запитують. Ски-
дає курточку, тягне руки до пухнастої рудявки.
— Як ти дісталася сюди? То ти сама? Ніхто не знає, де ти? —
ніяк не второпає Кароліна, стягуючи маленькі чобітки, і з по-
легкістю переконується, що ніжки теплі.
— Я дорогу пам’ятаю! — на обличчі дівчинки вже жодних
слідів зосередженої зібраності. — І я сама. І ніхто не знає. Да-
вай грати в туп-туп…
186
— Боже! Лесю! Так… Стривай. Негайно дзвонимо до ма-
ми, вона ж хвилюється.
Кароліна згадує вчительку з малювання, ту, що з синім
пальцем та синьою плямкою під носом. Що зараз з нею ро-
биться, страшно уявити.
— Ходімо, ходімо, — кличе дівчинка, тягне до кімнати,
притискаючи незвично слухняну Мураню до себе.
— Почекай! — обсмикує її Кароліна, натискаючи на кноп-
ки мобільного.
— Ні. Потім дзвонитимеш, коли побавимось в туп-туп та
в літачки. І ще у… як воно?.. Винищувачі повертаються на ба-
зу! Потім подзвонимо!
— Мама переживає і вже, мабуть, плаче. А поки вона по
тебе їхатиме, ми й побавимось. Уявляю, що робиться у твоїй
студії, Лесю!
…За півгодини під ліжком на стовпах, на маленькій канапі, вже сиділа Анна в розстебнутій шубці. Вона знову і знову до-
питувалась, як донька йшла, як переходила дорогу, хто їй до-
помагав… Не йняла віри, що Леся сама прийшла на вулицю
Чупринки з парку Хмельницького, сама знайшла будинок та
квартиру. В очах жінки стояли сльози, вона виглядала цілко-
вито приголомшеною.
Пропозиція, що прозвучала, виглядала так: Кароліна по-
вертається до роботи, а чоловік Анни подвоює їй оплату.
— Побавтесь у «літачки» на кухні, — замість «так» чи «ні»
сказала Кароліна, глянувши на Олега — вони з малою підне-
сено відновлювали свій паперовий авіапарк.
Дівчинка жваво вивільнилась від мами, до якої спиралася
спиною.
— Там Сашуня і пані Стася, — пояснила вона, озирнув-
шись, ніби Анна знала, хто вони такі.
Мама дівчинки хитнула головою, нашорошено простежи-
ла за тим, як донька збирає свою кольорову ескадрилью, як
187
Олег відчиняє перед нею двері і мала виходить з кімнати.
У коридорі вигук: «О! Мураня!» — хазяйський вправний рух, руде створіння злітає вгору, повисає під пахвою і, погойдую-
чи всіма лапами, зникає разом зі своєю повелителькою угли-
бині безрозмірної квартири.
Кароліна сперлась на підвіконня, вона стоїть спиною до
вік на, їй добре видно новий вираз на обличчі своєї працеда-
виці, розгублений, ніби та стерла звиклий макіяж.
— Працювати, як донедавна, я вже не зможу, — пояснює
Кароліна. — Змінились обставини. Зранку я на телебаченні, ввечері — студентський театр. Залишається хіба години дві-
три вдень…
— Я розумію, — хитнула головою Анна, — я розумію. Ка-
жіть одразу, скільки ви хочете отримувати? Називайте вашу
цифру, я скажу про це чоловікові.
Насправді Анна зовсім не розуміла цієї дівчини. Та скіль-
ки їй там платять, на тому телебаченні та в театрі? Прибирає, мабуть. Вправляється зі шваброю, нахапалась роботи, як суч-
ка бліх. Чоловік безробітний, зрозуміло з першого погляду, а за помешкання треба платити, а витрати на кожному кро-
ці, а те, а се. Сама ще кілька років тому жила в злиднях, поки
вдале заміжжя не вирішило всіх проблем. А тепер їй усі за-
здрять, і ця Кароліна теж.
— Скільки? — повторила вона.
— Ви мене не зрозуміли, я не набиваю ціну. Лише відвер-
то пояснюю, що не маю зараз багато вільного часу. Однак Ле-
ся стала мені близькою людиною… І я відчуваю… відпові-
дальність.
Недолуго прозвучало, вже подумки додала Кароліна; не
знайшла вона точних слів, щоб пояснити, чому вона готова
і далі приходити до маленької Лесі, щоправда, ненадовго.
Анна зверхньо звела брови, але змовчала.
Швидше інтуїтивно, аніж усвідомлено, Кароліна тримала
зараз правильну лінію поведінки: не звертала уваги на заро-
188
зумілість у тоні Анни, її жестах та словах, яка звикло проска-
кувала навіть тепер. Зазвичай на своїй території Анна щедро
демонструвала оточенню свої надумані переваги, вивищува-
лась над усіма. Але сьогодні вона була сама не своя і дивува-
лася тому, що стримується, добирає слова і не поспішає
з оцінками та звинуваченнями.
— Гроші, звичайно, потрібні, — погодилась Кароліна, —
тому я знаходитиму, скажімо, дві-три, іноді чотири години на
день. І в ці години ми з малою будемо бавитись, читати, гуля-
ти, а на заняття до того садочка… чи студії…
— …школи раннього розвитку, — виправила Анна.
— …до школи раннього розвитку, — погодилась Каролі-
на, — могла б Лесю водити інша нянечка і чекати її там, це не-
складно.
Гостя мовчки розглядала корону кахельної пічки. А тоді
підвелась, скинула шубку, знову сіла і замислилась. Тоді на-
брала номер на мобілці.
— Ігоре, — сказала схвильовано, — заїдь за нами. Чуприн-
ки, 38.
І вислухавши відповідь, вибухнула:
— Ні! Не водій! Сам заїдь. Я й без тебе можу таксі викли-
кати. Забери нас! Ти ще не знаєш, що сталося, а вже скидаєш
нас на інших. Сам забери, чуєш?!
Вона ридала так, що зуби цокотіли об край склянки з во-
дою, по яку Кароліна збігала на кухню. Кароліна вмовляла: тихіше, Леся налякається…
А тоді розмовляли до приїзду Ігоря Юрійовича, і щось та-
ки змінилося між ними за ті півгодини, коли одна плакала, а друга її заспокоювала.
* * *
Тільки згодом Кароліна зрозуміла, на який безпрецедентний
експеримент погодилось керівництво телеканалу з початком
нового року. Випадкова дівчина з хорошою дикцією у прямо-
189
му ефірі читає уривок з книжки. Короткий уривок, на хвилину-
дві… Перший тиждень ніхто нічого навіть
