Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
ша», але повна в матеріальному вимірі, бо всього тут було до-
волі, а емоційно в цих стінах було порожньо і холодно, тому, мабуть, Кароліна так близько зійшлася з маленькою Лесею, а дів-
чинка тулилась до няньки, яка щиро ділилася з нею теплом.
3
Ледве глянула, здалося, що він захворів. Обличчя сіре, погляд
тьмяний.
Що сталося?
Відвів її руку зі свого чола.
— Я здоровий.
— Що сталося тоді? Я ж бачу…
Олег перевдягнувся — мовчки, повільно, повісив костюм
на плічка до стінної шафи. Кароліна терпляче чекала, не зво-
дячи з нього очей.
— Уяви, — почав він знехотя, — шеф сказав, що в моїх по-
слугах вони не мають більше потреби.
Мовчала, не перебивала.
— Я запитав, як це розуміти? — голос Олега забринів обра-
зою. — Як це розуміти: у моїх послугах вони не мають потре-
би! Після місяця роботи?.. Після усього, що я зробив? Напере-
додні дня виплати зарплатні? Так, каже він, ви не пройшли
випробувального терміну. Чуєш? Не пройшов випробувально-
го терміну! Та я за місяць зробив те, що і вшістьох не подола-
ли б. Я навів лад у їхніх паперах, і тепер він каже, що я можу
бути вільний. До наступного завалу у справах, так варто це ро-
зуміти. Він дає мені волю, чуєш? — збуджено провадив Олег, без зупинок. — Більше того! Він знайшов одну помилку, одну-
єдину незначну помилку, якої я дивом припустився, і тепер пе-
реконує мене, що через неї їм загрожують у майбутньому
150
проблеми. У цьому винен я, і тому він мені не заплатить ні ко-
пійки, і нехай я буду вдячний, що він закриє очі на мій прокол!
— Помилка справді серйозна?
— Та яке! Лякалка для хлопчиків-першокурсників.
— Так, — сказала Кароліна, — зрозуміло. Він просто тебе
розвів. Я чула про такі випадки. Людина працює, старається, і все ніби гаразд, як раптом: вибачте, ви нам не підходите. Про-
щаються, нічого не заплативши, беруть наступного, гоп-ля! —
той самий фокус. Вибір є.
— Саме так! — Олег нервово ходив кімнатою туди-сюди. —
Мені так і сказав наш водій. Бере, каже, шеф людину на робо-
ту, а потім каже: дякую, до побачення! За такою схемою кілька
попередників того водія працювали. За «дякую»! У людей ді-
ти, сім’ї, та він нічого й не знає про сім’ї! Це для нього — зайва
інформація! А той Микола, водій, він не дасть собі в кашу на-
плювати: чорта з два, каже, мене надурять! На мені, каже, об-
ламається! І я цього так не залишу! Місяць роботи псові під
хвіст! Ні, цей номер не пройде.
За ніч Олег не заспокоївся, зранку збирався на роботу, як на
фронт, і пив таблетки проти тиску. Вигляд у нього був, як у по-
битого пса.
Не буде діла, подумала Кароліна.
Шеф мав приїхати в офіс одразу після обіду, о 14-й годині, і во-
на вже уявляла, як за півдня вимучить себе уявними ситуація-
ми Олег, як прокручуватиме варіанти майбутньої розмови з ше-
фом, і навіть не піде на обід в очікуванні вирішального моменту.
Їй спала на думку одна ідея, яку вона могла реалізувати й са-
ма, але надійний партнер міг збільшити ймовірність успіху. Во-
на ще трохи покрутила цю ідею, посумнівалась, чи варто втя-
гувати дитину, але останнім аргументом став такий: а куди
я малу подіну? Піде зі мною, вирішила вона.
— Лесю, ти мені друг? — запитала, коли вони вийшли в парк
на денну прогулянку.
— Друг! — довірливі сірі очиська дивляться знизу вгору.
151
— Поможи, друже! Треба зіграти одну виставу…
— З ляльками?
— Ні, не з ляльками, не в нашій кімнаті, а майже як у дорос-
лому театрі. Тобто — у житті. Ми прийдемо на роботу до мого
чоловіка, Олега. І ти зіграєш роль нашої доньки. Зможеш?
— Як це?
— Зайдеш, я скажу: ось він де! — ти його обіймеш, і все. На-
віть говорити нічого не треба. Я сама все скажу. Добре?
— Добре, — погодилась мала.
У охоронця була міцна нижня щелепа та жіночі стегна, що
їх окреслювали формені чорні штани. Стрілки годинника над
його головою показували п’ять хвилин по другій.
— Вам кого? — запитав він байдуже.
— Пана Олега Шехова, — Кароліна обдарувала хлопця од-
нією зі своїх найпривабливіших усмішок. — Це мій чоловік.
— Прямо й направо, номер 7 на дверях.
— Дякую!
Того дня режисером офісної вистави була не Кароліна, бо
про мізансцену, її учасників та початкові репліки подбав випа-
док, а їй дісталась роль головної героїні, яка виходить на аван-
сцену пізніше, і має повернути дійство в інший бік, працюючи
в режимі експромту. Кароліні залишалося з вдячністю прийня-
ти запропоновані умови.
За дверима під номером 7 нерозбірливо лунали чоловічі го-
лоси.
Кароліна зупинилась, перехопила погляд Лесі.
— Мама, — показала на себе, нагадуючи про домовленос-
ті. — Донька, — на Лесю.
Дівчинка кивнула: спокійно, усе пам’ятаю. І Кароліна, по-
стукавши, відчинила двері.
Посередині невеличкої кімнати з двома столами і комп’ю-
терами під стінним календарем стояли троє. Серед них могло
й не бути того шефа-кидалова. Але один з трьох був Олег, і цьо-
го було достатньо.
152
— Доброго дня! — весело привіталась Кароліна. — Ось де
він! — показала Лесі на Олега.
— Тату!
Мала артистка кинулась до Олега і обхопила його за ноги.
Кароліна подумки відзначила рівень імпровізації. На Олега
в цей момент краще було не дивитись — він украй розгубив-
ся. Колеги з цікавістю спостерігали за жінкою з дитиною.
— Вибачте за вторгнення…
Кароліна перевела погляд з одного на другого. Не зрозумі-
ло, хто з них міг бути тим «інтелігентним», як видалося спо-
чатку Олегові, шефом. Ті двоє одягнені були в одному стилі, і вираз облич однаковий, лише один — вищий, другий нижчий.
— Ми на хвилинку, — сказала вона. — Олеже, нас чекає
таксі. Мар’янка та Лесик — на задньому сидінні. Майже за-
ручники! — широкий усміх усім присутнім. — А ми до тебе
по гроші. Памперси та молоко знову подорожчали!
Олег розгублено тримав руку на голові Лесі, а та з-під йо-
го долоні милувалася своєю нянькою.
— Дай мені кілька сотень з сьогоднішньої зарплатні, — Ка-
роліна вхопилась за рукав Олега, потягнула донизу,
