Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
роліна довірила їй обережно саджати на клей подовгасте лис-
тя верби, викладаючи його горизонтальними смужками. Вер-
бове листя перетворювалось на поля та луговини. Картина
наповнювалась змістом, починаючи із дальнього плану; на-
віть дорога була, а вздовж дороги дерева — різного розміру
листя берези, більші — ближче, менші — далі. Закінчили за-
повненням переднього плану — виклали сині дрібні квіти.
І замилувалися спільною картиною. Прибирання теж поділи-
ли на двох, мала не пручалась, хоча спочатку й скривилася.
Встигла ще погодувати Лесю підвечірком, а сама, ковтнув-
ши голодну слину, напилася води. Завтра візьме із дому яко-
їсь їжі, бо за кілька годин добряче зголодніла, але якось не-
зручно тут буде з канапками…
Леся ледве відпустила нову няньку.
146
— Завтра прийдеш? — прискіпливо глянула наостанок. Сі-
рі очиська, допитливі, як у старшої племінниці, навіть серце
стиснулось.
— Завтра чекаємо на вас з самого ранку, на дев’яту, — ді-
ловитим тоном попередила Анна, подала зароблені гроші.
— До якої години я буду вам потрібна?
— Буде видно, — розважливо мовила Анна, розглядаючи
свої нігті. — Не можу сказати наперед.
Назвати цю жінку приємною особою язик не повернувся б.
Хоча була вона доглянута, акуратна, з правильними рисами
обличчя. Нічого відразливого, натомість вона мала здатність
відштовхувати від себе людей, перш за все виразом постійно-
го незадоволення на обличчі. Вона весь час потерпала від по-
ганого настрою, а розраду знаходила перед телевізором.
Кароліна вирішила, що в ті години, поки вона буде догляда-
ти за дівчинкою, Анна працюватиме. Однак вона помилилась.
Анна й гадки не мала працювати, а нянька потрібна була для
того, аби дати їй можливість відпочити від доньки хоча б на
кілька годин. У вільний від спілкування з дитиною час вона
приймала вдома перукарку або манікюршу, масажистку, шо-
пера. З особливим ентузіазмом чекала на шопера — активну, схожу на худенького хлопчика-підлітка Оксану, яка була по-
стійно в русі й пояснювала свою надмірну тендітність про-
сто — «згонилась у роботі». Вона влітала до хати з пакетами та
торбами, розкладала їх на канапі, і починалася примірка. Окса-
на мала кількох клієнток, дуже зайнятих бізнесвумен, що пра-
цювали з ранку до ночі, або таких, як Анна, домашніх ліни-
виць. Добирала для них пропозиції комплектами, збираючи
речі в певні поєднання; запевняла, що певна річ саме завдяки
сусідам виглядатиме переконливо або, знову ж завдяки сусі-
дам, загубиться. Її пропозиції мали на Анну належний вплив.
Побачивши літню легку сукенку на тоненьких бретелях у по-
єднанні з бавовняною кофтинкою, Анна вирішувала, що саме
такого комплекту їй бракує. Бо окремо цієї сукенки від коф-
147
тинки чи навпаки, цієї кофтинки без сукенки, вона не купила б, у неї усього було вдосталь.
Шопер вміла подати товар як необхідність.
Саме Оксана й порадила Кароліні зазирнути до крамнички
з прикрасами, лиш трошки відхилившись від маршруту дім-
робота. Там є дещо для тебе, сказала, повір мені, я добре орі-
єнтуюсь у львівських цінах та пропозиціях. Там і справді на
Кароліну чекав саме їй призначений перстеник — маленька
срібна квітка зі згорнутими пелюстками. Не знати, щоправ-
да, чи не чіплялася б за кофтинки та колготи. Але практич-
ний бік вибору не мав значення. Кароліна її вибрала без огля-
ду на те, наскільки вона буде зручною.
Ввечері сказала про це Олегу — пам’ятаєш, нагадала, ту
крамничку, ми там гуляли, проходили поруч…
— Так купи ж собі! — щиро не зрозумів він її вагань. —
Ти ж можеш собі це тепер дозволити.
— Він зовсім недорогий, той перстеник, — не поступалась
Кароліна.
— Бери, не сумнівайся! — підтримав її Олег…
Більше до тієї крамниці Кароліна не заходила.
* * *
Домашніми справами Анна теж не переймалася. Раз на тиждень
приходила прибиральниця, наводила всюди лад. Через день на
кухні варила борщі та крутила голубці жінка, колишній кухар
дитячого садочка. Коли Анна перебувала в поганому настрої, вона скидала роздратування на людей поруч, натомість чулася
у доброму гуморі недовго, хіба довівши потенційну жертву до
сліз. Кароліна швидко зауважила цей зв’язок і не реагувала на
поштрикування Анни, а тій зробилося нецікаво вправлятися на
нянечці, яка її не боялась і не мала звички виправдовуватись.
Чоловік, як обтічно висловлювалась Анна, був бізнесмен, просто бізнесмен, без уточнень, який саме бізнес дає можливість
148
жити настільки безтурботно, ще й залучати до господарських
справ стількох людей.
Чи не улюбленим заняттям дівчинки і няньки стали до-
машні лялькові вистави. Вони домовлялися про сюжет, мо-
гли й не обговорювати його наперед, сподіваючись на фанта-
зію. Напинали між двома спинками штивних крісел синє
покривало і вибирали виконавців головних ролей, а вибира-
ти було з чого. Можна було ставити тематичні вистави — зві-
рячі, посудні, квіткові, лялькові… Ляльки натомість, частіше
грали ролі глядачів, сиділи перед сценою, витріщали пласт-
масові очі на артистів.
Леся полюбила, як Кароліна читає їй книжки. За лічені хви-
лини сцена перетворювалась у затишну хатку. Вони сиділи
у сховку, читали вірші про таксу, що їде на таксі; про хатку-
дірявий чобіток, в якій жила бабуся, що мала сто діток… Ка-
роліна швидко запам’ятала тексти напам’ять, розігрувала мо-
новистави, була і бабусею, і купою діток. Леся не зводила
з Кароліни захопленого погляду.
Стишившись, переходили до спокійних занять — доводи-
ли до ладу свій гербарій або ж у чотири руки робили карти-
ни з сухого листя, квітів і трав. Навіть влаштували змагання: чия картина краща? І перемогла дівчинка, бо над її полем, створеним з різних відтінків листочків верби, над деревами
та пагорбами сяяла в небі крихітна ромашка: жовте сонце в бі-
лих променях. Кароліна визнала цю картину шедевром.
За два тижні Кароліна лише двічі бачила господаря дому.
Одного разу в дверях зранку, другого — коли він прийшов
з роботи раніше, аніж зазвичай. Виявився таким самим на-
бурмосеним, незадоволеним усім та всіма, як і його дружина.
Їсти він не хотів; дорікнув, що капці хтось заніс з коридору
до спальні («Хто, крім тебе?» — буркнула Анна), а до домаш-
ніх штанів хтось причепив липкий червоний льодяник. Дів-
чинка кумедно склала губки, перезирнувшись з Кароліною.
Вона обіцяла їй кілька годин тому, що маленька цукерка-
149
смоктачка не зможе вплинути на апетит перед вечерею. А от
на настрій батька, як виявилось, змогла.
Дім, у якому працювала Кароліна, був з категорії «повна
