Лише секунда - Олексій Геращенко

Остиглий напій був препротивним, і я скривився. «Солом’яний капелюх» мене відверто дратувала, і я потай бажав, щоби голуби проробили дірку в тенті просто над нею.

Папузі я симпатизував.

***

Я відклав щоденник у бік і підійшов до вікна. Чому на вулиці так темно? Чому не світяться вікна? Я поглянув на годинник. Довга і струнка хвилинна стрілка наздоганяла маленьку і повняву годинну, яка втупилася в цифру «два». Час пробіг непомітно. Вікна сусіднього будинку мирно занурилися в темряву, і лише одне світилося жовтим прямокутником. Якби зараз цей сусід підійшов до вікна, то побачив би мою темну постать за фіранкою на такому ж жовтому тлі. Хто це міг би бути? Я заплющив очі і уявив собі стрункий силует із довгим прямим волоссям. Ми дивились би одне на одного і намагалися зрозуміти, що це за людина по той бік вулиці. Цей силует цілком годився на роль ідеальної жінки.

Тепер я точно знав, як важливо не наближатися до нього, не вмикати світло і не лізти вглиб. Ідеал — недосяжний за визначенням. Наближаючись надто близько, ти починаєш впливати на нього, закривати світло своєю фігурою, просочувати своїм запахом. І тоді в ньому з’являється частина тебе — неідеального. І ти дивишся на цього майже себе і дратуєшся від виду власної недосконалості. Тож коли бачиш десь удалині силует ідеальної жінки — заплющ очі. Можливо, він зникне, коли ти знову їх розплющиш.

***

Ранок зазирнув до мого вікна, я неспішно потягнувся всім тілом і подивився на годинник. Дев’ята двадцять. Прямо-таки дежавю в стилі «Дня бабака». Сподіваюся, зараз не подзвонить шеф і не скаже, що за сорок хвилин ми зустрічаємося в кабінеті власників. Ото вже ні, цього я дозволити не можу. Я піднявся і набрав його номер сам.

— Привіт, Андрію! — увірвався в моє вухо бадьорий голос.

Мене завжди вражала ранкова бадьорість і життє­радісність деяких людей.

— Привіт, — сказав я сонним голосом, не намагаючись надати йому свіжих нот. — Знаєте, щось захворів. Застудився.

Я вичікував його реакцію і уявляв, як він зараз роздумує, стоячи посеред кабінету, а потім байдуже знизує плечима.

— То лікуйся. Коли будеш?

Дивне питання. Коли буду? Складно сказати, як довго ти будеш хворіти, особливо, якщо ти не хворієш.

— В п’ятницю, — відповів я і про всяк випадок додав: — Сподіваюся.

Це означало, що раніше точно не буду.

Відсутність необхідності швидко збиратися і їхати на роботу додало настрою. Я робив руханку, доки тіло не вкрилося потом. Прийняв душ, який додав свіжості, зазирнув у порожній холодильник і вирушив до магазину по продукти. Повернувшись, зготував собі омлет із шинкою та сиром, намастив маслом батон і запарив міцного чорного чаю з лимоном.

І тільки задовольнивши свої базові потреби, я знову взявся до щоденника. Як дивно: тримаю в руках насправді неймовірну річ, але якщо проживу з цим щоденником тривалий час, то він втратить свою магію. Я просто звикну до того, що він є, і все. Так само, як включаючи світло одним натисканням пальця, відправляючи комусь листа, якого людина на іншому боці земної кулі побачить за секунду, переміщаючись за кілька годин на тисячі кілометрів у інші країни та на інші континенти, перестаєш всьому цьому хоч трохи дивуватися, девальвуєш цінність цих речей до нуля, отримуючи негативні емоції лише за їх відсутності.

Я так і не розгадав цю найбільш незвичайну подію мого життя, але, здається, вже готовий почати наповнювати її споживчим інтересом.

Щоденник. Знайомство з Мариною

Це був мій перший день у фірмі. Той самий, коли відчу­ваєш себе чужорідним тілом і час від часу запитуєш себе: «Якого біса я тут роблю?» На вулиці бабине літо надихало бешкетним щебетанням птахів, теплим повітрям, трохи позолоченими, але свіжими осінніми барвами і все ще легким жіночим вбранням. З кожним вдихом я шумно втягував носом і вбирав у себе енергію цього ранку: його запахи і звуки, усмішки і гомін, шепіт листя на деревах і сонячні відблиски.

Увійшовши до будівлі офісу, я усвідомив, що ця приємна атмосфера залишилася позаду, — хребтом згори донизу мимоволі пробіг холодок, а плечі напружилися. «І чого ти переймаєшся?» — спитав я себе, але знав, що так просто страх перед невідомістю не відступить. Він минатиме поступово — з кожним новим днем, новими знайомствами і розумінням особливостей роботи.

Після офіційного представлення колективу, який чемно, але холодно дотримувався дистанції у відповідь на мої натягнуті вітання і жарти, я попрямував по кабінетах для вирішення всіх організаційних формальностей.

Йдучи коридором, я побачив її. Радше побачив її очі. Великі і мигдалеподібні, вони, здавалося, жили своїм незалежним життям на її обличчі.

Швидко вистукували по коридору високі підбори блискучих темно-коричневих туфлів. З кожним кроком пишна копиця темно-рудого волосся робила такий рух, ніби збиралася злетіти. Чубчик грайливо підстрибував, то відкриваючи, то закриваючи тонкі брови. Чорна спідниця міцно охоплювала стегна, а з кожним кроком дозволяла по черзі оглянути то одне, то інше обтягнуте колготками овальне коліно. На тонкий кавового кольору светрик був накинутий невагомий чорний жакет без ґудзиків. Права рука притискала до грудей аркуш формату А4.

Вона подивилася на мене — і її м’які вуста вигнулись у посмішці, а на щоках заграли бешкетні ямочки.

— Новенький, — ствердно тягнучи букву «е», сказала дівчина.

— Так, — відповів я на неіснуюче питання.

— Марина, — вона простягла вперед руку з тонкими довгими пальцями.

Я тримав у правій руці кулькову ручку, тому на якийсь час забарився, не знаючи, куди її подіти, потім ніяково, ледь не випустивши, переклав до кишені і нарешті простягнув свою руку в її бік. Наші пальці зустрілися, і я доторкнувся до м’якої теплої долоні. Деякі дотики чомусь залишаються в пам’яті довше, ніж інші, і цей виявився одним із них.

— Андрій, — назвався я.

— Доброго дня, Андрію, — вимовила вона, подивилася знизу вгору на мене, ковзнула поглядом, оцінюючи. Посміхнулася, знову загравши ямочками на щоках, і акуратно забрала пальці з моєї долоні.

Її ніготь легенько дряпнув мені шкіру на долоні. Вона швидкою впевненою ходою продовжила свій шлях, і ми розійшлися в різні боки.

Я попрямував до департаменту інформаційних тех­нологій, де панував хаос із системних блоків, моніторів, плат, деталей і дротів. А потім повернувся уточнити свої дії у відділ персоналу. Там ми знову перетнулися з Мариною. Я