Лише секунда - Олексій Геращенко

першою сказати, як її звати, а через годину, обхопивши витонченими руками шию, підставляти поцілункам гарячі губи. А завтра вранці, поспішно надягаючи блузку, чмокнути в лоб і, в стилі голлівудських фільмів написавши на дзеркалі помадою номер телефону, вискочити з квартири і за хвилину сісти в таксі, залишивши на згадку лише солодку млість й свіжий аромат бузку.

Ні, вона інша.

У кращому разі сьогодні вона дозволить пройтися поруч із нею нічним проспектом у бік її будинку. Триматиме руки в кишенях і замислено киватиме у відповідь на мої репліки. Потім пожвавішає і розпочне весело щебетати, завзято сміятися, дивлячись мені просто в очі. Якоїсь миті наші пальці наче випадково зустрінуться — і від цього дотику різкий спазм рушить по руці до грудей, плечей, вдарить у голову, знімаючи з обличчя посмішку і розширюючи зіниці. Ми поспішно, навіть надто поспішно, роз’єднаємо руки і зробимо півкроку назад. Вона вимовить: «Бувай!», підіжме губи, витончено змахне рукою і рушить, щоби сховатися у великому сірому ящику, який називає своїм будинком. Я гарячково підбиратиму слова, втрачаючи душевну рівновагу з кожним кроком, що віддаляє її від мене,. Потім скажу, чи ні — зойкну, занадто голосно для цієї ситуації. Верескну так, що ворона, яка поруч здійснюватиме вечірню прогулянку, злякано підкине крила, готова відлетіти від небезпеки. Звук мого голосу розчиниться безпомічно в повітрі, розпадеться на атоми, що розлетяться весело і агресивно в усі боки, сповільнять свій рух, блиснуть різними фарбами, й, зібравшись в крапельки рідини, тонкими сріблястими струмочками стечуть до землі і поглинуться нею. Ворона лише невдоволено поверне голову в мій бік і, оцінююче оглянувши, продовжить свій шлях. Я плутано почну пропонувати зустрітися, а від остраху, що вона спогорда відмовиться, піт виступить у мене на чолі. Однак вона погодиться і, подарувавши мені останній погляд, на частку секунди довший за звичайний, розчиниться у темряві, полишаючи мене одного з вороною, яка іронічно походжатиме туди-сюди і стежитиме за виразом мого обличчя.

Вона сподобалася мені відразу й по-справжньому. Буває так, що всередині тебе щось урочисто виголошує: «Ось!» — і ти розумієш, що перед тобою шанс, можливість, за яку потрібно негайно хапатися. Та зазвичай відповідальність моменту спричинює у мене справжній ступор. Так було й тут: я сидів, підкладав їй салат, старанно обмірковував слова, які могли би здатися доречними і сподобатися їй. Утім, коли влучна фраза спадала на думку, розмова вже встигала перейти до іншої теми. Тож я мовчав.

Після того, як гості достатньо сп’яніли, іменинник оголосив, що починаються танці. Жінки, присутні на святі, зустріли цю пропозицію схвальним вереском.

Світло вимкнули — і кімната наповнилася жаром тіл, які звивалися в танці. Обличчя з’являлися на мить у відблисках гучної музики — і знов зникали. Десятки голосів підспівували в такт пісні. Хоч я і чув її вперше, мені здавалося, що вже знаю всі слова. Я голосно підспівував приспів, намагаючись почути себе в гулі голосів. Мені нарешті вдалося розслабитися і позбутися відчуття скутості.

— Олю, можна вас запросити на танець, — вимовив я, плутаючись у словах.

Її рука була м’якою й теплою. Очі наближалися до мене, більшали... Ще трохи — і наші очі будуть так близько, що я не бачитиму нічого, крім них. Під звуки рок-балади ми повільно рухалися в центрі кімнати, і мені шалено хотілося, щоби це була найдовша мелодія на світі, щоби кожен приспів виконувався багато-багато разів. Здається, я обхопив її талію занадто міцно. Притискав до себе з такою силою, ніби боявся, що вона вислизне і, щойно ввімкнеться світло, я залишуся сам. Не переможцем, а лузером, який обіймає власну талію. Я відчував помахи її вій і вгадував її подих на своєму підборідді. Кричав разом із солістом на найвищій пронизливій ноті, що розривала простір навпіл, і завмирав в очікуванні, тамуючи подих, коли пісня закінчувалася, і диск із шурхотом прокручувався востаннє вхолосту.

Усе скінчилося. Приголомшлива тиша вдарила мені у вуха, і хтось клацнув вимикачем, наповнюючи кімнату світлом. Я примружив очі на секунду. А коли відкрив їх — подивився вниз, чи не обіймаю я сам себе. Але зустрів її очі, величезні чорні зіниці, покриті тонкою вологою плівкою. І зрозумів, що переміг.

Ми йшли нічним містом, і воно здавалося мені най­кращим місцем на землі. В ту мить я любив ці незграбні сірі будівлі, написи на стінах, тріщини в асфальті, густе по­вітря, яке вистигало після спекотного дня, і жовте світло вуличних ліхтарів. Я тільки-но запросив її до театру на виставу, і вона відповіла, що давно збиралася піти на неї, але все ніяк не виходило. Ми наближалися до її будинку, і я навмисно сповільнював крок, щоби подарувати собі додаткові секунди поряд із нею. Ми зупинилися навпроти дверей у під’їзд, і обоє дивилися на старі, заклеєні ого­лошеннями двері. Я чекав, що вона скаже: «До завтра, Андрію, дякую тобі за вечір». А якщо неабияк пощастить, то підніметься навшпиньки і легенько торкнеться губами моєї щоки перед тим, як залишити мене тут на вулиці одного.

— Тобі не видасться занадто банальним, якщо я запрошу тебе на каву? — запитала Оля.

Я остовпів від її запитання, ніби у ньому крився підступ. Мозок гарячково запрацював у пошуках правильної відповіді.

— Так, — сказав я. — Тобто, ні. Тобто не здасться. Дякую.

Я витягав із себе ці дурні короткі фрази і, здається, зашарівся, через що мені захотілося зробити крок назад, за межу світла вуличного ліхтаря й темряви, щоби приховати своє збентеження і набути колишньої впевненості.

— Тоді я не буду запрошувати тебе на каву, — про­довжила вона так, ніби я не використав свій шанс та обрав неправильну відповідь.

Вона задумливо поглянула на мене і продовжила:

— Мені би дуже не хотілося, щоби ти сприймав мене несерйозною.

Вона замовкла, а я подумки плутався між «ні, я не буду вважати тебе такою», «так, я тебе розумію» і «ми можемо випити кави, і я піду». Так і не визначившись із правильним варіантом, знову почув її голос:

— Може, підемо до мене, і, якщо хочеш, можеш залишитися, а завтра підемо в театр. Тобі треба подзво­нити додому батькам і сказати, що будеш завтра?

Якби мені й треба було кудись телефонувати, це вже все одно нічого не вирішувало б.

Ми стояли в ліфті, дивилися одне одному в очі і посміхалися. Я простягнув руку і обійняв її за талію. Вона вигнула спину як кішка і подалася до мене. Я цілував її