Лише секунда - Олексій Геращенко
— А ви в якому відділі працюєте?
Вона забрала свій аркуш А4 у менеджера з персоналу, уважно перечитала його й відповіла:
— Ось тепер вже, схоже, в жодному!
І дзвінко розсміялася.
— Сьогодні мій останній день, а ваш перший. Гарно вийшло, чи не так?
— Так, — відповів я, потім обдумав інформацію і додав. — Тобто, ні. Тобто…
Зам’явся, не знаючи, що сказати наразі єдиній людині в цій фірмі, яка мені, здається, одразу сподобалася. Проте пауза здавалася мені незручною, і я підбирав слова, щоби продовжити.
— То «так» чи «ні»? — вколола вона жартівливо. — А взагалі, я справді рада, що ви тут. І сподіваюся, вам сподобається. Компанія — чудова, і люди тут працюють прекрасні. Якщо щось захочете дізнатися, то питайте.
Підморгнула і пішла до дверей тією ж легкою ходою. Я провів її поглядом, сказав менеджеру з персоналу, що ще зайду, і кинувся до дверей. Вийшовши, охопив поглядом порожній простір коридору ліворуч від мене, повернув голову праворуч, спіймавши ту мить, коли знайомі темно-коричневі туфлі вже зникали за рогом.
— Марино! — ледь чутно покликав я, але, схоже, запізнився.
Я вже готувався повернутися в кабінет, та раптом, як у сповільненому перемотуванні фільму назад, з’явився підбор, за ним весь туфель, потім нога, за нею крок назад зробила друга. Марина повернулася до мене, як ілюзіоніст на сцені перед оплесками на честь вдалого фокусу, розвела руки, легенько вдарила ними по стегнах, підняла долоні вгору і з запитанням поглянула на мене.
Я підійшов до неї і, затинаючись від збентеження, промовив:
— Ви знаєте, Марино, ви сказали... Я тут нова людина, а ви кажете, що можна до вас звернутися і уточнити... Загалом, я хотів би попросити, аби ви знайшли час, і поговорити.
Вона уважно подивилася на мене:
— Хочете дізнатися всі палацові таємниці?
— Так, — закивав я.
— Та загалом їх і немає. Жодних таємниць і чуток. Майже. Нормальна атмосфера, гарна компанія. Спершу, звісно, все одно треба адаптуватися. Я б розповіла, тільки-от коли? Сьогодні не зможу. Гаразд, ось мій телефон, але без потреби не телефонуйте, тільки якщо виникатимуть нагальні питання. І навіщо вам мій телефон? Нісенітниця якась! — вона розсміялася від свого монологу, а потім сплеснула руками. — Ну годі! Запам’ятовуйте.
Підійшовши до стіни, почала водити по ній пальцем, малюючи цифри і одночасно промовляючи їх вголос. Потім із сумнівом, що такий спосіб допоможе запам’ятати, подивилася на мене, посміхнулася, помахала на прощання рукою і зацокала підборами, віддаляючись коридором.
А я, промовляючи номер телефону собі під ніс, повернувся у відділ персоналу і закінчив необхідні процедури працевлаштування.
Перші п’ять днів роботи здавалися жахом. Усі навколо намагалися дотримуватися дистанції, і мене не полишало відчуття, ніби мені щось недоговорюють, не довіряють. Ніби мене оточує якесь поле, чуже для цього місця.
Я приходив додому, і щоразу Оля, зустрічаючи мене, із зітханням запитувала:
— Ну що, знову втомився?
— Ніби й не робив майже нічого, а стомлений страшенно.
Я лягав на диван і лежав із заплющеними очима, іноді поринаючи в напівдрімоту. Чув, як Оля порається на кухні, а потім тонкий аромат досягав мого носа, я вдихав його, розширюючи ніздрі, і витягався усіма м’язами, повертаючись у реальність. Оля приходила, гладила рукою моє волосся, нахилялася і цілувала в чоло. Ми йшли на кухню, де мене чекала вечеря, на яку я накидався зі звірячим апетитом. Іноді діставав з холодильника пляшку коньяку і випивав п’ятдесят грамів, після чого тепло розливалося по моєму тілу і напруга трохи спадала.
Моя мрія збулася: я став великим начальником і керував великим департаментом. Колись мені здавалося, що маркетинг — це найкраща з професій, що може існувати. Це креатив, ідея, аналіз, думка, прорив, успіх, комунікації та продаж. Маркетинг здавався мені геть усім. А всі інші просто підтанцьовували вдалому маркетингу.
Утім, з часом я усвідомив, що весь цей поділ цілого на частини і функції — лише величезний усесвітній поділ праці, що створює нові й більш вузькі спеціалізації та професії. Я не розчарувався в роботі, але постійно відчував, що не все залежить від мене. І це стосується всіх.
Я старанно вчився на своїх і чужих помилках, вивчав теорію і впевнено просувався кар’єрними сходинками. Якоїсь миті зрозумів, що хочу стати керівником усього напряму, але для цього потрібно перейти в іншу компанію. Так я опинився тут — новий молодий керівник. Амбітний, енергійний, цілеспрямований і комунікабельний. Це слова з мого резюме. Усе це я з часом справді почав вважати правдою.
За три тижні я освоївся, і напруга полишила мене. Три тижні, щоби тебе запам’ятали. Скільки потрібно, щоби тебе забули? Вистачить і двох.
Я відкрив довідник контактів у своєму телефоні, збираючись набрати маму.
Дивно, але це був єдиний запис на букву «М». Невже я не знаю більше нікого, чиє ім’я починалося б на цю літеру? І тут я згадав дівчину, чий останній день у фірмі збігся з моїм першим. Волосся, що підлітає із кожним кроком, і овальні коліна постали у мене перед очима. Я мимоволі посміхнувся і спробував згадати її телефон, який не записав одразу. Здається, відновити його вже неможливо. Прикривши очі і намацуючи цифри у своїй пам’яті, я несподівано чітко побачив картину, в якій вона нібито пише їх на стіні, проводячи по ній вказівним пальцем. Я послідовно набрав їх у телефоні і ввів новий контакт «Марина». Тепер, мамо, у тебе з’явилася сусідка.
Натиснувши стрілку вгору і перевівши активний запис на «Мама», я натиснув кнопку виклику.
— Алло-о, — відповів мені молодий, дзвінкий і точно не мамин голос.
— Алло, — машинально відгукнувся я, а потім подивився на екран телефону.
На ньому висвічувалося «Марина». Я розгубився, адже наміру телефонувати їй зараз не мав, і вже зовсім зібрався натиснути кнопку відбою, як вона вимовила:
— Говоріть, будь ласка, я вас слухаю.
Ці слова, що пролунали здалеку, змусили мене змінити рішення.
— Алло, — знову сказав я в трубку. — Марино, вітання, це Андрій, той, який...
— Так-так, — защебетав її голос. — Я вже зрозуміла. Привіт, Андрію! Рада вас чути. Як ви, вже роззнайомилися, увійшли в курс справ?
— Так, все гаразд, — відповів я. — Все-таки ось вирішив подзвонити, щоби порадитися.
Я намагався вигадувати на ходу і ніс нісенітницю про те, як мені важливо з нею поговорити і як мені хотілося
