Лише секунда - Олексій Геращенко

чоло, щоки і закриті очі, а вона муркотіла у відповідь і лоскотала мою шкіру своїми тонким світлим волоссям. Двері ліфта зачинялися і відчинялися. Вона натискала кнопки — і ми їздили вгору-вниз, поки нарешті ліфт не розкрився зі звуком, схожим на фразу: «Вже час».

Вона відвернулася від мене, щоб відчинити замок на дверях, а я обіймав її ззаду, поки нарешті ми не увірвалися в квартиру. Я знімав з неї одяг і вдихав її запах, який здавався знайомим і рідним.

— Каву будеш? — грайливо запитала вона.

— Потім, — відповів я.

Ажурні лінії вигиналися в стародавньому танці, пере­ливалися світлом, прискорювали свій рух, перетворюючись на величезну рожеву кулю, яка збільшувалась в розмірах і витончувалась, а в кожній її клітині збиралася напруга. Аж ось вона не витримала навантаження, вибухнула з протяжним виттям, ковзнула стінами і зникла.

Вона спала на моєму плечі, а я крізь сон чув, як десь вдалині глузливо кричить крук.

— Лети геть, — прошепотів я йому, а він лише розсміявся у відповідь.

Голоси ночі віддалялися, а я поринув у сни.

Прокинувшись, одразу підхопився, сівши на ліжку. Озирнувся, перевіряючи, чи дивовижне щастя вчорашньої ночі не розчинилося в ранкових променях. Повернувши голову, побачив її; вона стояла біля вікна і дивилася крізь фіранку на освітлений сонячним ранком двір. Вона огорнулася білим покривалом і стояла босоніж, піднявши одну ногу і впершись нею у другу. Крізь білу тканину пробивалися сонячні промені, висвітлюючи обриси її стрункої фігури. Я сидів без одягу на чужому ліжку і почувався неймовірно щасливим. Водив у повітрі пальцем, повторюючи контури її тіла, і милувався своєю невидимою картиною.

Зачекавши хвилинку, тихо підвівся з ліжка і навшпинь­ках наблизився до неї. Вона стояла нерухомо. Я підійшов і зазирнув на краєчок її обличчя, посміхаючись і чекаючи, що і вона повернеться з посмішкою до мене. Натомість побачив, як по її щоці повільно сповзала вниз сльоза. Оля стояла біля вікна і мовчки плакала. Плакала нерухомо, дивлячись в одну точку. Я був приголомшений.

— Ну чого ти? Що сталося? — я спробував обійняти її за плечі, але вона навіть не подивилася в мій бік.

Щось усередині мене стислося, я гарячково шукав відповідь, як вчинити в цій ситуації, відчуваючи до неї зараз величезну всепоглинаючу ніжність. Раптово мене осінило. Якийсь внутрішній голос промовив мені: «Це вона, не проґав! Це вона!» І я повірив йому всією душею:

— Я кохаю тебе, — без упину повторював я, обсипаючи її поцілунками, напиваючись її солоними сльозами, тор­каючись губами її гладенької шкіри. Вона похитувала головою, ніби кажучи «ні», але робила це м’яко і невпев­нено, ніби бажаючи, щоб її переконали, щоб і вона могла повірити, полишити сумніви.

Увечері цього ж дня ми пішли в театр, а через два тижні я зробив їй пропозицію вийти за мене заміж. Щосекунди, щомиті упродовж цих двох тижнів я був готовий на все, мене переповнювала енергія. Я співав і танцював, радів кожному зустрічному і бажав зробити щасливим увесь навколишній світ. Коли я приніс додому виписку з РАГСу з датою одруження, батько похитав головою і спитав:

— Чи не поспішаєш? Може, треба ще трохи часу? Щоб краще пізнати людину.

Утім, час такий відносний: він то прискорюється, то сповільнюється. То який сенс чекати, не знаючи, як багато часу знадобиться для пошуків відповіді?

— Ти он уже скільки зі мною, — махнула в бік батька кухонним рушником мама. — І то, здається, так і не пізнав. Ми ж бачили її вчора, вона — хороша дівчина, нехай вирішують самі.

Мама спробувала засміятися, але раптом стиснула губи, стримуючи сльози, і відвернулася.

***

Я лежав на дивані і з заплющеними очима згадував ті хвилини з минулого, коли всі зорі всесвіту оберталися навколо нас двох.

Ми йшли вулицею і трималися за руки.

— Хочеш, я подарую тобі сонце? — запитав я.

— Хочу, — відповіла вона і підняла наші зімкнуті руки вгору.

— Тоді зачекай, — попросив я.

Ми зупинилися, і я зробив зосереджене обличчя, а потім повільно підняв руку долонею вгору. Я крутив нею доти, доки, як мені здалося, вона не увібрала в себе максимально можливу кількість сонячного тепла. Дивився на руку і бачив, як вона починає розчинятися в білому світлі. Поки вона не встигла цілком зникнути, я швидко ляснув по ній другою долонею.

— Є, — змовницьки підморгнув я Олі.

Я стискав пальці так, ніби звідти справді щось могло втекти, якщо розкрити долоні.

— Давай, — прошепотів я, наближаючись до неї. Вона обхопила своїми тонкими долонями мої, і я почав поступово витягати свої руки.

— Не поспішай, — тихо попросила вона. — Воно ж може відлетіти.

Нарешті я зовсім забрав руки, і вже її долоні стискалися в напрузі.

— Спасибі, — тихо сказала вона. — А можна я подивлюся, яке воно?

— Так, звісно. Але воно відразу ж полетить. Так швидко, що тобі може здатися, що його й не було.

Вона серйозно кивнула і почала розкривати долоні. Ми вдвох пильно стежили за тим, що ж в них з’явиться.

— Полетіло, — з жалем сказав я.

— Так, — сказала вона. — Таке гарне. Спасибі!

Я витягнув свою праву руку вперед. Від обручки на безіменному пальці відбилися промені, розлетілися і застигли золотистою зіркою над долонею.

— Дякую тобі, — відповів я.

***

Мені хотілося поїхати з нею туди, куди не поїхав би ніхто інший. Прийти до турагенції, що відправляє своїх клієнтів по всьому світу, і запитати:

— А які напрямки ви пропонуєте?

— Ми організовуємо відпочинок по всій земній кулі, — променисто посміхаючись, відповість молодий впевнений у собі чоловік — співробітник агентства.

— По всьому?

— По всьому!

— А могли б підібрати щось, куди ніхто не їздить?

— Щось ексклюзивне, — впевнено констатує він, посмі­хаючись ще ширше.

— Ні-ні, ексклюзивне не потрібно, — саме те, що ви не пропонуєте нікому.

Я уявив подив і роботу думки на його обличчі. Як же це прекрасно, коли люди починають думати! Не шукати відповідь. Ні, пошук відповіді — це підбір шаблонів. А саме думати. Коли реальність виявляється хиткою і розсипається.

Я махну рукою і піду в надії, що світ не звузився до розмірів турагенції або домашнього комп’ютера.

Я водив пальцем по карті, перебираючи незнайомі назви. Одрессель. Берег Ла-Маншу. Ледь помітна точка. Солоний листопадовий вітер, нескінченні широкі пля­жі, пронизливий шум