Лише секунда - Олексій Геращенко

хтось і здивується, він забуде про тебе скоро. За мить. Лише за секунду. Лети, ти знаєш, де він живе. Він забув зачинити кватирку. Добре, що у нього старий будинок, в якому можна забути відчинену кватирку. Залітай через неї всередину. І скажи йому. Скажи, нехай залишить свій щоденник під скрипучими дошками паркету. Там йому місце. Найкраще місце з усіх. Скажи йому, що його секунда закінчилася. Просто минула. І десь наприкінці її він зрозумів найголовніше. Що був вільний завжди, весь цей час. Секунда — це завжди секунда. Просто комусь здається, що в нього вона закінчилася раніше. Він вибрав так, що тут скажеш. Я бачив, як він вибирав, і ця маленька сльозинка, яку ти, метелику, пив, була про нього. Він шукав собі вірного друга, шукав усе життя. Ти знаєш, я знайшов йому одного. Мені здається, їм буде добре разом. Вони будуть сидіти на березі і слухати шум хвиль. А зараз його секунда минула. Його вже немає, але він все ще там, все боїться за свою дружину. І свою дочку. Скажи йому, що коли вона виросте, на її щоках будуть з’являтися ямочки щоразу, коли вона посміхатиметься. І одного разу вона сяде на березі моря, набере жменю каміння і кидатиме його у хвилі, дивлячись, як кола розходяться по воді. Вони сидітимуть разом на березі безкрайнього моря, і вона розповідатиме йому свої дивовижні історії. Я так люблю їх слухати, шкода, що у неї так само є лише секунда. Вони будуть сидіти так близько — їх просто розділить океан часу.

Лети, мій янголе. Скажи йому, що там — дорогою від річки Снов закінчилася його секунда. Скажи, що вона завжди підходить до кінця несподівано. Скажи, що з ними двома, його Олею і його Мариною, все добре. Він був вільний обирати. Він сам так обрав.

Лети.

Цього дня зимове сонце світило якось інакше. Не так, як у попередні дні, а так, коли ти відчуваєш, як разом із яскравим світлом на твою шкіру лягає довгоочікуване тепло. Весело дзвеніли струмочки, а бурульки зривалися з дахів і з гуркотом розбивалися об асфальт. Був ніби звичайний день, просто люди посміхалися частіше.

Ще зовсім трохи, і в місто знову прийде весна.

***

Так сталося, що я ніколи не бачила свого тата. Таке трапляється, і мені немає кому дорікати. Мені здається, що мама завжди старалася робити так, щоби він був десь поруч. Попервах це було, як гра. Я питала: «А що тато сказав би?» А мама відповідала. І ті її слова відрізнялися від того, що сказала б вона сама.

Я так звикла до цього, що навчилася придумувати відповіді сама. Його слова. Іноді ми навіть сперечаємося. Я його запевняю у чомусь, а він не погоджується. Ми обоє досить вперті, тому, навіть розуміючи свої помилки, не визнаємо їх одразу. Має минути трохи часу, щоб вгамувалися емоції, тоді вже можна визнати неправоту. Та я точно знаю, що наші сварки тимчасові. Він також знає.

Більш за все мені хотілося б побачити його, потримати в своїх долонях його тверду шорстку руку. Чому неможливе є таким бажаним?

Я була ще зовсім маленькою, коли мама розповіла мені все про ту аварію. Вона хотіла, щоб я знала, що тоді відбулося, без жодних прикрас і брехні. Спершу мені важко було це зрозуміти, та згодом осягнула й відчула все. І що краще я усвідомлювала, то дорожчим він робився для мене.

Ось і зараз він стоїть десь поруч і розмовляє зі мною.

— Тату, чому ми не можемо жити вічно?

— Не знаю.

— А я гадаю, що можемо, просто треба навчитися. Навіть якщо в тебе залишилася лише секунда, ти завжди можеш розбити її на мільйон миттєвостей, а кожну з них іще на мільйон, а потім іще та іще, і так до нескінченності.

— Ти маєш рацію, сонечку. Так воно і є. І кожну мить цієї секунди ми можемо жити по-різному. У цьому наш вибір. Та й доля невблаганна — рано чи пізно секунда закінчиться, з цим ми сперечатися не можемо.

Коли я приходжу до бабусі й дідуся, то завжди граюся з татовими речами. Там є його старі шкільні зошити, іграшки, малюнки. Я робила це безліч разів, і щоразу це було по-новому. А нещодавно я знайшла його. Серед старих книжок, які перебирала, з’явився старий вицвілий зошит із картонною обгорткою. На ньому охайно виведено літери «ЩОДЕННИК». Та він геть не схожий на татів шкільний щоденник з оцінками та підписами. Тож я навіть отетеріла від такої знахідки. Обережно струсила пил з обкладинки, сіла зручно та відкрила.

Та на мене чекало розчарування. Зошит виявився порожнім. Напевно, тато хотів почати записувати щось про себе, а потім вирішив, що це нікому не потрібно, крім нього самого. Таточку! Якби ж ти знав, що можеш це зробити для мене!

Я спитала в бабці, чи тато колись вів щоденник, але вона сказала, що ніби ні. Я забрала той зошит із собою. Може, колись допишу його замість тебе, тату.

— Тату, а людина може віддати своє щастя заради когось іншого?

— Може. Та це не зробить того іншого щасливим.

— Чому так?

— Людина завжди сама обирає, чи бути щасливою.

— То чи є сенс в тому, щоби віддавати себе?

— Не знаю. А чому сенсом обов’язково має бути щастя?

— Це приємно.

— Так.

Мама казала, що зазвичай водій одвертає кермо так, щоб удар прийшовся не в нього. Так велять інстинкти. Тато не встиг. Ніби почав, але зупинився чогось, завмер на півшляху, міцно стискаючи кермо. Чи справді не встиг? Інстинкти — це наша доля, те, що не належить нам й від нас не залежить.

Мені здається, що хтось тоді мав піти. Одній душі судилося відлетіти кудись у невідоме. І хоч як міцно стискати кулаки, із цим нічого не вдієш. Приймаю це, та не буду приймати всього іншого.

Я все одно розмовлятиму з тобою.

— Марино, ти вже заснула? — тихо, немов ніжна хвиля, що накочується на берег, прошепотів мамин голос.

— Ні, мамо, я просто лежу з заплющеними очима і думаю про…