Лише секунда - Олексій Геращенко

Одрессель виявився тихим доглянутим місцем для французів. Тут вони відпочивають влітку — виїжджають на дачі. Зараз можна зустріти лише тих, хто приїхав на вік-енд подихати морським повітрям. Вони невдоволено витріщаються на двох іноземців, які увірвалися в їхній світ. Ми доброзичливо посміхаємося і міцніше переплітаємо пальці. Ось він, Англійський канал, якщо знаходитися на тому його березі, і Ла-Манш, якщо на цьому. Холодний вогкий вітер. Тонкі частинки вологи. Невидимі, але гострі. Ми стоїмо на широкому узбережжі, порізаному маленькими, наповненими водою ярами, які море створило у спресованому твердому піску.

— Ходімо? — невпевнено питає Оля.

— Так, — відповідаю я і першим роблю крок до моря.

Шум хвиль наближається. Усе ближче й ближче. Вода торкається носка мого черевика. Я дивлюся вниз на мокру пляму. Поруч бачу менший черевик. Її. Коричнева замша. Він може промокнути. Але хвиля зупиняється в міліметрі від черевика, а потім повільно повзе далі, впирається в гумову підошву і завмирає намертво. Вода застигає і не відкочується назад. Ніби припливи і відливи перестали існувати. Ніби їх скасували. Усе, обійдемося без вас. Здається, припливи викликає місяць. Може, просто місяця більше немає — не стало, згас, зник, зійшов з орбіти?

Відчуваю тепло на своїй руці. Тепло наростає. Спочатку це приємно, потім стає занадто гаряче. Палить, обпікає. Нестерпно гаряче. Я здригаюся і дивлюся на свою руку. Бачу на ній якісь пальці. Чужі? Знайомі?

— Замислився? — питає Оля. — Може, підемо, бо я вже змерзла.

Я дивлюся на неї, на те, як вона тремтить. Її холодні пальці відпускають мою руку. Тонкі холодні пальці. Крижані. Пекуче крижані. Неподалік лунає крик. Повертаю голову — і бачу літню жінку кроків за двадцять від нас. Вона стоїть біля моря і щось кричить нам. Махає руками, ніби застерігаючи від чогось.

— Чого вона хоче? — дивуюся я.

— Не знаю, — знизує тремкими плечима Оля. — Але я її боюся, ходімо звідси.

Сиве волосся жінки майорить, одне пасмо лягає на чоло. Здається, вона збагнула, що ми не чуємо її. Не розуміємо. Вона не може змінити нічого в нашому житті.

Жінка складає долоні біля грудей, заплющує очі і надривно шепоче щось. А потім повертає голову і дивиться мені у вічі благальним поглядом.

Холод добирається до пальців ніг. Я опускаю очі і бачу воду, котра накрила носки моїх черевиків. Вода знову ожила, вона накочується на берег і відступає.

— Ходімо, — кажу я Олі.

Ми беремося за руки і йдемо геть від пронизливого вітру, який прилетів сюди посланням Північного моря. На твердому вологому піску майже не видно наших слідів. Я обертаюся і бачу, як сива жінка входить у холодну воду Ла-Маншу. Зупиняюся збентежений. Вона зайшла по коліна, потім по пояс. І продовжує йти. Оля ніжно, але наполегливо тягне мене за собою. Відчуваю теплий подих на своїй щоці.

— Ходімо, — нетерпляче шепоче вона, а її верхня губа торкається щетини на моїй щоці. М’яка волога губа. Я йду. Мені байдуже до дивної жінки, яка занурюється в холодне море. Я повертаюся наостанок і нікого не бачу. Її немає. Або вона вже вийшла, або пішла далі. В холодний Англійський канал. Я закриваю очі, зітхаю і йду за Олею.

У готелі вона роздягає мене: розстібає куртку, ґудзики на сорочці, опускає штани. Я стою і думаю. Що вона хотіла сказати нам? Я стою голий посеред кімнати. Цілковито голий. Та ми тут тільки вдвох, і я не соромлюся своєї наготи. Вона дивиться мені в очі, її вії здригаються, в очах усмішка. Вона впивається нігтями в мої груди, боляче тягне за волосини, опускається нижче. Ще нижче... Я відчуваю, як внизу він набухає і наливається твердістю. Зникає в теплій волозі і з’являється. Зникає і з’являється. Я заплющую очі і бачу дивну сиву жінку. Вона осудливо дивиться на мене, і я злюся. Хто вона така? Яке право у неї бути присутньою в моєму житті? Злість змагається з бажанням і починає перемагати. Я відкриваю очі і опускаю погляд униз. Бажання повертається.

***

Позавчора відбулася перша річниця нашого весілля. Формальне: «Ви згодні?», душевне: «Так!» — і вже один рік разом.

Ми сидимо на вулиці Шота Руставелі за ажурними столи­ками в затишному кафе. Тут готують незвичайну каву. Я називаю її «кава з прибамбасами». Це коли додають стільки всякої всячини: палений цукор, яєчні жовтки, шоколад, ваніль, какао, збиті вершки, — що смаку самої кави вже і не відчуваєш. Взагалі-то я не люблю такої кави. Мені подобається гірка, міцна, ароматна і без цукру. Щоб кожен ковток пронизував наскрізь. Проте сьогодні такий день, що хотілося, щоб із чашки здіймалася біла гірка збитих вершків. Тепле сонце, що м’яко пробиває навіс над столиком, її ніжний профіль поруч зі мною, люди, які розслаблено прогулюються у вихідний день, і бурмотіння великого папуги в тяжкій металевій клітці. Хотілося зависнути в цій секунді нескінченно довго. Головне — це зберегти не антураж, а думки. Я не боявся, що зміняться декорації, страшився, що я можу змінитися — і на місце простого щастя прийде бажання кращого.

Папуга розгорлався не на жарт, й ті, хто сидів ближче до клітки, взялися його заспокоювати:

— Вгамуйся, мій хороший, — просила з посмішкою маленька брюнетка в солом’яному капелюсі. Деякі нотки в її голосі говорили більше, ніж слова. Якби вони лишилися тут удвох, вона і папуга, якби свідки зникли, забравши з собою соціальне тло, то я б не радив йому галасувати в присутності цього солом’яного капелюшка.

Біла пляма вдарила папугу в плече. Наступна вцілила прямісінько в голову. Він був тяжко вражений цією атакою. Зверху на тенті, що закриває столики, зібралася зграйка голубів. Вони сиділи на краєчку натягнутого брезенту над кліткою і по черзі гидили на нього. Попервах вони робили це методично й обачливо, але згодом охочих взяти участь в атаці на папугу добряче побільшало. Вони штовхалися і билися один із одним, забувши про початкову місію. Дама в солом’яному капелюсі виглядала цілковито задоволеною. Надмірне вдоволення надавало обличчю дурного виразу.

— Поглянь, — показав я Олі на папугу, на боці якого вже подумки перебував.

Вона вирвалася зі своїх думок, подивилася на клітку, байдуже кивнула і сказала:

— А давай продамо одну квартиру і купимо нам з тобою по машині.

— Давай, — відповів я без ентузіазму, розуміючи, що йдеться