Лише секунда - Олексій Геращенко

Нарешті мама потягнула мене за руку, і ми стали просуватися до Снігуроньки. Мама на ходу стягувала з мене пальто. І ось ми дісталися до стійки, за якою приймали одяг. Я звів очі й зустрівся зі Снігуркою поглядом. У неї була сліпучо біла шкіра. Снігуронька посміхнулася мені, а мама простягла їй наші пальта. Нас швидко відтіснили від стійки інші люди зі своїм одягом.

— Ходімо шукати наші місця, — сказала мама.

Ми пішли, я обернувся ще раз, але Снігуроньки вже не побачив.

А потім відбулася новорічна вистава. І там теж були Дід Мороз і Снігуронька. Але несправжні, я це відразу зрозумів. А в гардеробі нам повертала одяг вже інша жінка.

— А куди поділася попередня гардеробниця? — запитав я у мами.

— Здається, була ця ж, — сказала мама. — Тобі спо­доба­лася вистава?

А вже за кілька днів був Новий рік. Увечері я сидів перед телевізором і відчував, що не хочу рухатися. Тато підійшов і помацав мій лоб.

— Та в нього ж температура! — голосно промовив він так, щоби мама почула.

Вона примчала з кухні, доторкнулась губами до мого лоба — і одразу побігла за термометром.

Я сидів під пледом і дивився на картинки в телевізорі. У тілі відбувалося щось дивне, ніби хтось щось скручував усередині мене, але не знаходилося сил поворухнутися. Яскраве світло било в очі, а звуки навколо то пригасали, то ставали голоснішими.

— Потрібно обов’язково дочекатися Нового року, — вперто шепотів я собі. — Ось зараз тільки на секунду закрию очі, а потім знову розплющу.

Коли я розплющив очі, то спершу не міг втямити, чому так темно. Я лежав у своєму ліжку. Прислухався до звуків і зрозумів, що вся квартира занурилася в сон. Отже, Новий рік вже закінчився. Я вкрай засмутився. Хотілося плакати. От чому так? Адже я так чекав, коли настане той самий момент, коли голосно вистрілить пробка від шампанського, і дорослі закричать одне одному: «З Новим роком!» А бабуся піде відчиняти двері квартири, щоби впустити Новий рік. Чому не розбудили мене? Чому забули?

Я стиснув губи і схлипнув. І тут почув чийсь подих. Я повернув голову і побачив тонку незнайому постать, що сиділа на краю мого ліжка. Спершу я перелякався і збирався закричати і покликати батьків. Однак одразу зрозумів, що постать дивиться в бік вікна, і вона не зро­бить мені нічого поганого.

— Поглянь, — сказала вона, не обертаючись, — які прекрасні ці квіти.

Я глянув на вікно. Воно підсвічувалось з вулиці жовтуватим світлом ліхтаря. Хтось невидимий тонким пензлем вимальовував блискучі візерунки на склі. Диво­вижні білі квіти розцвітали за вікном.

Постать розвернулася до мене. Навіть у темряві я впізнав її.

— Ти ж Снігуронька? — обережно запитав її.

Вона посміхнулася і кивнула.

— А я пропустив Новий рік, — сумно зітхнув я. — А ти ще не полетіла далі?

— Затрималася ненадовго, — знову посміхнулася вона. —

Скоро полечу.

— Я захворів, а тато з мамою забули про мене.

— Ні, не забули, вони люблять тебе, просто ти захворів, і вони не хотіли тебе будити.

— Але я ж не встиг загадати своє бажання!

— А чого б тобі хотілося?

— Мені хочеться стати дорослим!

Снігуронька зітхнула, повернулася у бік вікна і сиділа так мовчки якийсь час. Потім обернулася до мене і посміхнулася. Я не бачив її обличчя виразно, тільки контур, але точно знав, що вона посміхається.

— Гаразд, — сказала Снігуронька. — А тепер тобі по­трібно поспати. Вранці тебе чекатимуть твої подарунки. Тож заплющуй очі, а я тобі буду снитися.

Я заплющив очі, і відчув, як вона поправляє моє ковдру. А потім наблизилася і поцілувала мене в чоло. Палючий холод скував моє тіло. Мені було і жарко, і холодно одночасно.

***

Я розплющив очі. Моє чоло торкалося холодної поверхні скла. З висоти п’ятого поверху відкривався вид на вулицю: неспішно переміщалися машини, люди йшли до продуктового супермаркету, темні вологі плями розпливлися асфальтом, голі сірі дерева заснули в очікуванні весни. Внизу стелився густий туман. За спиною монотонно стукали по клавіатурі комп’ютера чиїсь пальці.

Я відсунувся від вікна і потер рукою захололе чоло. Скоро Новий рік. Для мене він вже тридцять п’ятий. До свята залишилося кілька днів. Схоже, що і цей рік ми зу­стрі­немо без снігу, а мороз не малюватиме на склі хи­мер­­них візерунків.

І цей дивний невластивий зимі туман застеляє вулицю.

До зупинки під’їхав жовтий тролейбус. Він зупинився, і з нього почали виходити люди. А тролейбус усе стояв і не від’їжджав. Було видно, що там щось відбувається, наче вивантажують великі важкі речі. Нарешті тролейбус поїхав, а на зупинці залишилися люди з лопатами і сірими металевими візками на великих колесах.

Вони щось недовгий час обговорювали, перейшли дорогу і вишикувалися біля нашого офісу поруч із дорогими лімузинами VIP-стоянки. А потім взялися за роботу. Загрібали лопатами густий туман і складали його у візки.

Поступово туман розсіювався. Він раз за разом норовив вилізти з візків, але робочі прибивали його зверху лопатами.

І ось туману майже не залишилося. Лише окремі його клапті почіплялися за голі гілки кущів і бетонні бордюри. Робочі поклали лопати зверху на візки і повезли їх через дорогу до зупинки. Вони жваво розмовляли і сміялися. Повз них проходили люди й несли до офісу важкі білі пакети з супермаркету.

Один із робітників з візком зупинився, зняв із себе шапку, провів по лобі тильною стороною долоні, витираючи піт, і підвів голову. Він стояв далеко, але чо­мусь я був упевнений, що він дивиться на мене. Ми зустрілися поглядом, і я зрадів і посміхнувся. Він помахав мені рукою і кілька разів беззвучно вимовив якісь слова.

— З Новим роком! — пролунав у мене в голові незна­йомий голос.

До зупинки під’їхав жовтий тролейбус. Робочі почали завантажувати в нього візки. Поруч проїздили машини, пішоходи переходили дорогу. Нерухомо застигли сірі гілки дерев.

Тролейбус від’їхав і повіз із собою робітників. Я по­махав йому вслід рукою і беззвучно сказав:

— З Новим роком!

На склі залишався витягнутий в сторони овальний відбиток мого чола. Я заплющив очі і нахилився вперед.

Голову обдало холодним жаром.

Була ніч. Переді мною