Лише секунда - Олексій Геращенко

Олексій Геращенко

ЛИШЕ СЕКУНДА

— Засинай. Ну чого ти вовтузишся? Лягай уже на бочок і заплющуй очі. Чого ти дивишся на мене так, сонечку? Нам рано прокидатися, уже давно треба спати.

— Мамусю, а розкажи мене про тата.

— Ще раз розповісти про нашого тата?

— Так. Про те, який він.

— І тоді ти заснеш?

— Обіцяю. А тато мені насниться.

— Добре, люба.

— Мамусю, я вже заплющую очі та слухаю.

— Так, сонечку.

— Мамо, а чого ти мовчиш?

— Може, краще я розкажу тобі казку?

— Але ж ти обіцяла мені — про тата. Ти пообіцяла!

— Так, сонечку, я обіцяла, але мені трохи важко. Давай я погладжу тобі спинку.

— Добре.

— Чого ти зітхаєш, чого? Хочеш почути про тата?

— Хочу.

— А давай-но я розповім тобі казку, а в ній буде тато.

— Тато в казці?!

— Так, але тільки ми з тобою знатимемо, що це тато.

— Цікаво. А всі решта не зрозуміють?

— Усі решта подумають, що це просто якийсь собі чоловік.

— Тож тільки ми з тобою будемо знати, що то наш тато?

— Так. Ти, я і він.

— Мамо!

— Що, сонечку?

— Хочу тебе про щось попросити.

— Так, мишенятко.

— Мені хотілось би також побувати там, у тій казці.

— Гаразд, там будеш і ти, разом із татом. А зараз ти заплющиш оченята, я їх тобі поцілую і почну розповідати казку.

— Добре, я вже заплющую очі — так мені набагато краще уявляти. Мамо, а можна, щоб у цій казці тато розповідав мені свою казку?

— Нічого собі! Та це вже буде казка в казці.

— Так, казка в казці! Добре я придумала?

— Так, сонечку, ти гарно придумала! Хоча це складно, мамі треба трішки подумати.

— Мамо!

— Що ще, Маринко?

— Розповідай мені, будь ласка, так, щоб ця казка не закінчувалася. Добре? Нехай уві сні я побачу про­довження.

Казка про крамницю бажань

Високі хвилі з гуркотом розбивалися об скелястий берег. Тисячі дрібних бризок підхоплював вітер і закру­чував у стрімкому веселому танці. Що далі від берега, то спокійнішим був той танок, аж зрештою бризки плавно опускалися на бруківку і стіни будинків прибережного містечка. Потрапляючи на обличчя перехожих, краплини змушували людей мружитись і, висихаючи під променями сонця, залишали на губах солонкуватий слід.

Вінслоу було тихим провінційним містечком. Місцевий магістрат нещодавно зафіксував, що населення Вінслоу перевищило чотири тисячі мешканців. Мер міста у своєму виступі не забув із гордістю відзначити це як найбільш значущу подію минулого року. Неквапність Вінслоу була такою, що час, здавалося, заглядав сюди вдвічі рідше, ніж деінде. Місцеві чоловіки промишляли переважно риболовлею, виходячи на своїх суденцях в протоку Святого Георга. Жінки поралися по господарству, а кожну вільну хвилинку збиралися, щоб обговорити останні події. Та події як такі траплялися так рідко, що чиясь нова сукня або незначна сварка виявлялися для Вінслоу тривалообговорюваними сенсаціями.

І все ж один цілком визначний випадок стався саме тут, у цьому маленькому містечку. Втім, не варто запитувати про цю подію у місцевих жителів — вони лише здивовано чи загадково кивають, знизують плечима, розводять руками...

***

Той теплий червневий день тішив сонячною погодою. Піднявшись на один із пагорбів біля міста, можна було милуватися бірюзовим морем, на якому іграшковими фігурками застигли рибальські суденця. А повернувшись у протилежний від моря бік, можна було виявити чорну крапку, що рухалася у напрямку міста.

Тримаючись тонкої лінії дороги, яка огинала зелені пагорби, буркотів двигуном і посмиками просувався до центру Вінслоу автомобіль. Це була знаменита модель T, найкращий сучасний автомобіль, улюблене дитя великого і могутнього Генрі Форда. Будь-яке авто, що з’являлося у Вінслоу, сприймалося як надзвичайна подія. Що й казати про модель Т! Здійнявши хмари куряви і розполохавши курей, які походжали дорогою, автомобіль зупинився неподалік від центральної площі. Двигун ревнув наостанок, машина сіпнулася і завмерла. Із неї вийшов чоловік років тридцяти п’яти.

Ми будемо називати його Незнайомцем.

Він роззирнувся, ніби дивуючись із того, що потрапив сюди. Незнайомець стенув плечима, поправив на голові капелюха і двічі стукнув носком лівого черевика об кам’яну бруківку, ніби переконуючись в її справжності. Виконавши цей ритуал, він зустрівся поглядом з місіс Ріккерлі, яка з цікавістю оглядала нову для міста фігуру. Погляд жінки був настільки пронизливим, що ставало зрозуміло: інформацію зафіксовано до найдрібніших деталей і головну тему розмов для найближчих вечорів визначено однозначно.

На центральній площі Вінслоу розмістилися всі його громадські заклади: магістрат, банк, пошта, цирульня, крамниці. Незнайомець попрямував до банку, неспішним впевненим поглядом оцінюючи містечко і не знаходячи нічого суттєвого. Та пройшовши повз магістрат і ци­рульню, він несподівано побачив дещо, чого спершу не помічав. Здавалося, тут мала би бути якась крамничка, але жодна вивіска не позначала її, а крізь запорошене скло не виднілося полиць для товару, а отже — не зрозумілий був і рід діяльності цього закладу. Незнайомець повагався кілька секунд, а потім упевнено ступив у відчинені двері.

Усередині на нього чекала приємна півтемрява. Яскраві промені літнього дня ніби не могли пробратися сюди. Така різка зміна освітлення виявилася несподіваною для очей, і якусь мить Незнайомець не міг намацати поглядом предмети навколо себе. Але поступово очі звикали до сутіні, щільні потоки повітря прозорішали, і приміщення, в яке він увійшов, наповнювалося змістом. Невелика кімната, розділена навпіл темною дерев’яною перегородкою. Стіни пофарбовано в світло-коричневий колір. Дерев’яна підлога глухим звуком відлунювала кроки. Навпроти входу на стіні висів великий старий годинник. Схоже, він не працював: мала стрілка подолала цифру шість, а велика зробила рівно чверть повного обороту. Великий пухнастий білий кіт дрімав на краю прилавка, підібгавши під себе передні лапи. Коли Незнайомець увійшов, кіт ледь помітно здригнувся від звуку його ходи, ніби до нього докотилася хвиля повітря, піднята ходою Незнайомця, злегка підвів голову і розплющив вузенькою шпаринкою праве око. Ліве залишалося заплющеним. Не виявивши нічого гідного уваги, кіт знову поринув у дрімоту. З-за прилавка визирали тьмяні промені теплого жовтуватого електричного світла. Незнайомець зробив два кроки до них.

Прилавок виявився досить високим. Лише набли­зившись, Незнайомець побачив, що за ним стояв чорний письмовий стіл. За столом на чорному стільці сидів літній чоловік, вбраний у сірий вовняний костюм, занадто жаркий для літньої погоди, але доречний для прохолоди цього приміщення.