Лише секунда - Олексій Геращенко
— Гаразд, — сказала вона. — Це ж не забере багато часу, правда? Я люблю іноді випити капучино в кав’ярні «Шоколадниця» на розі Володимирської і Саксаганського, знаєте її? Може, після роботи? Із сьомої до пів на восьму? Потім мені треба додому. Пасує?
— Пасує, — машинально відповів я.
— Чудово, тоді до зустрічі.
— До зустрічі.
Я не клав слухавку, ніби потрібно було сказати щось іще.
— До побачення, — зрештою сказала вона, і залунали короткі гудки.
Я подивився на телефон, натиснув кнопку завершення дзвінка й промовив уголос:
— До побачення.
Несподівано у мене з’явилися плани на вечір. Я знову відкрив телефонний записник і знайшов запис «Мама». Поруч із ним красувався інший — «Марина». Я вирішив, що зателефоную мамі пізніше.
Увечері я вийшов з роботи рівно о шостій, що було досить нетипово для мене. Зазвичай я засиджувався до сьомої-восьмої вечора. Незвично теплий жовтневий вечір надавав енергії, і я прямував до машини, розмахуючи портфелем і наспівуючи собі під ніс мелодію якогось нав’язливого, тимчасово популярного хіта з текстом із десяти слів. Я завів мотор і почекав, поки він запрацює легко і ледь чутно, натиснув педаль газу і різко рушив з місця. З радіо лунала приємна музика, додаючи гарного настрою.
У центрі обійшлося без істотних пробок, і вже за чверть сьома я припаркувався біля призначеного місця. Вийшов із машини і зрозумів, що оскільки зустрічі судилося відбутися, то потрібно провести її максимально продуктивно. Тож хвилин зо п’ять ходив вулицею і загинав пальці, підшукуючи питання, які могли би прояснити мені ситуацію щодо роботи.
Залишалося ще хвилин десять до призначеного часу, і я подався усередину. Відкривши важкі скляні двері, потрапив у затишне приміщення в темно-коричневих тонах, що виправдовували шоколадну назву закладу.
Я роззирнувся, навіть не сподіваючись, що вона прийде раніше, аж раптом побачив усміхнене обличчя, знайомий темно-рудий чубчик і ямочки на щоках.
— Що будеш? — запитала вона.
— Я б кави випив, — відповів я.
— Підтримую, і я теж.
— Дві кави, будь ласка, — сказав хлопцеві-офіціанту.
— Щось до кави? — поцікавився він, пропонуючи збільшити замовлення.
— Поки що ні, — відповів я і повернувся до Марини.
Розмова завелася якось сама собою і стосувалася всього на світі.
Іноді так буває, що розумієш людину з півслова чи з півруху. Часто це є передбачуваністю, та все ж існує шанс і на те, що вдасться поєднати легкість порозуміння зі здатністю дивуватися.
Ми легко перескакували з теми на тему, забувши про початкові цілі зустрічі, і замовили вже по третій чашці кави.
— Як цікаво, в дитинстві Новий рік — це най-найкраще свято, — казала Марина. — Найвеселіше та довгоочікуване. Містичне, бо начебто і чуєш голос знайомої людини в костюмі Діда Мороза, а все одно здається, що це справжнісінький чарівний Дід Мороз. А потім виростаєш, стаєш дорослим, заклопотаним, але все одно чекаєш чогось від Нового року. Готуєшся. А настрій вже не той. Чекаєш, що зараз буде так само весело, як тоді, тамуєш подих. І не те. А втім, це — найкраще дитяче свято. А у тебе як?
— Ваша кава, — сказав офіціант, зводячи брови. Мабуть, дивуючись, що за півтора місяці до початку зими люди спілкуються на новорічні теми.
— А мене в дитинстві завжди цікавила Снігуронька, — сказав я. — Адже Дід Мороз був символом Нового року, а на Снігурку ніхто особливо й уваги не звертав. І ще Дід Мороз завжди залишався веселим і життєрадісним. А Снігуронька була інша — сумовита. Вона була ніби несамостійною, лише доповненням до Діда Мороза. Мені здається: якби вона прийшла одна, то всі б невдоволено заулюлюкали і загули, що такий Новий рік їм не потрібен. І прогнали б її, сказавши, щоби приходила з Дідом Морозом. А от якби Дід Мороз прийшов один і сказав, що сьогодні Снігуроньки не буде, то ніхто не схвилювався б. Не буде цього року Снігуроньки, то й обійдемося без неї. І мені завжди хотілося, щоб до мене прийшла вона. Щоби пролунав дзвінок у нашій квартирі, мама пішла би відчиняти двері, зайшла б у кімнату зі здивованим обличчям і сказала:
— Тут до Андрійчика Снігуронька.
Вдивлялася б у її відкрите обличчя, намагаючись зрозуміти, хто ж це. І в кімнату, де ми всією сім’єю сиділи, увійшла би вона. У тоненькому біло-блакитному пальті, з довгим білим волоссям, яке спадало б майже до землі. Вона б терла свої пальці, намагаючись зігрітися, і говорила:
— Я тут посиджу трохи з Андрійком, погріюся.
І сіла би біля мене, ми пили би разом чай, і я розповідав би їй, що хочу, щоб у нас вдома жив птах. Ворона. Велика розумна чорна ворона. Тому що мені вони дуже подобалися, але я точно знаю, що ворону батьки не захочуть. Та й взагалі я ніколи не чув, щоб у когось вдома жила ворона.
— Ти правий, — задумливо сказала Марина. — У Снігуроньки десь всередині є якась особлива печаль, і ніхто не може дізнатися, що ж із нею таке.
— Але одного разу я таки зустрів Снігуроньку, — серйозно сказав я. — Хочеш послухати, як це було?
— Хочу, — відповіли мені ямочки на щоках.
Історія про справжню Снігурку
Мама повела мене в театр на ялинку. Я довго чекав цього, але коли ми прийшли, я трохи зніяковів. Навколо бігали незнайомі рожевощокі діти. Вони кричали й верещали, а мене всередині наче щось скувало. Тримало мене і не відпускало. Я підняв голову вгору, подивився на маму і зітхнув.
Ми пішли до гардероба. Там було мало місця і надто багато людей. Усі штовхалися і намагалися здати свої речі. Мама сказала, що потрібно зачекати, доки черга поменшає. Мені кортіло скоріше йти в зал, бо я переживав, що там вже все починається. Та ми стояли і чекали своєї черги.
Одяг приймала жінка з дуже білою шкірою і довгим світлим волоссям. Я подивився на неї — й одразу зрозумів, що це Снігуронька. Це було зрозуміло якось саме
