Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

А Мирося сидить і слухає, і тільки на вус мотає, всотує у себе ту мою науку – які ж чоловіки страшні!

– От я сама кладу на той пеньок голову, очі заплющила, лежу й чекаю, коли ж уже й по всьому. А батько: «Що? Ти хочеш жити?» А я мовчу. То він тоді сердито кинув сокирою в траву, копнув мене ногою в бік, та й пішов до хати – спати. А я лежу і плачу під зірками: ну чому він мене не вбив? А тоді вашого батька забирають на війну – він знову став хороший, ось, зробив нам ще й Миросю…

– Мамо, – просить Ганя, – про таке вже, може, мовчіть?

– А тоді батько прощається, цілує мене, дітей. Провела я Ілька аж до місця збору, а він наостанок й каже: «Ти така та не така! Бо мене уб’ють, а ти таки будеш жити із дітьми!» – цебто, сердився, мабуть, за це на мене. А я йому тоді й кажу: «Ой, Ільку, не заздри мені, бо коли тебе уб’ють, то ти думаєш, що мені із малими дітьми самій тут буде добре?» І як в воду дивився! Бач, як воно вийшло…

Дівчата такого від мене наслухаються, та й, видко, думають, що не треба виходити заміж. І що так і повинно бути – коли батька немає в хаті.

А Іван теж слухав, він пильно на вус мотав цю науку – колись і в нього ж мала бути жінка!

Дуже довга в селі зима, холодна й непривітна – із снігом і дощами, із глибокими переметами. А в мене ще й із величезним ткацьким верстатом у тісній хаті. Тільки й розваги тоді в моїх дітей, що виграшки на печі. На вулицю, на мороз – не вийдеш, бо ноги босі, чоботи – одні на всіх. Я цілими днями пряду, Ганя мені допомагає, а менші діти грають в карти.

Зате ж як пригріє сонце, сніг тільки-но починає танути – весна! Усі купою біжать на берег! А там розцвітає мати-й-мачуха, зеленіє перша трава, червоніють бруньки на вільхах! Мирося бігає від хати й до криниці, аж стежку в болоті витопче – земля ще сира й холодна.

А тоді Миросі заклало носа, ні вдихнути, ні видихнути вона не може. Мирося від одчаю плаче, а воно їй від того ще гірше закладає. Мирося уже й кричить, хапає ротом повітря, синіє від задухи! Я виймаю із запічка горілку, укладаю Миросю на овечий кожух і добре розтираю усе тіло – від худесеньких груденят і до підошов.

Або ще парю ноги.

Але найкраще допомагало від нежитю подихати над баняком з картоплею. Я наварю з лушпайками – для свині і для курей, потовчу товкачкою, посаджу над картоплею слабу дитину, відкрию на баняку накривку, а на голову накину хустку – суконну, теплу.

– Дихай, дихай добре! – приказую.

– Ой, не можу, бо пече! – кричить мені Мирося.

– А бігати босою по болоті не пече? Тепер терпи! Дихай, щоб аж піт стікав.

Як уже не сила терпіти, Мирося замотує обличчя в хустку і лізе знов на піч, обкладається кожухом, – спати.

На ранок вона прокинулася – а вже нікого немає в хаті. Миросі стає страшно. То вона прожогом як зістрибне на долівку, та як щосили заголосить! Мало дверей не вирвала – біжить у самій сорочці. Надворі сяє сонце – свято Теплого Олекси!

– А йди-но сюди, до нас, Миросю, – гукає до неї з малини Грішка. Там у нас була глибока яма, а в ній – картопля маленька, й насіннєва. – Треба достати бараболі, будемо стріляти!

Мирося уже й забула, що вона ще вчора була хвора, швиденько чеше через подвір’я до братів. А там – Іван, Степан і Грішка стоять над ямою, не можуть влізти досередини, бо вузько.

– То що?… – Степан бере Миросю за руки – і опускає скільки може. – А тепер сама стрибай! – відпускає малі долоньки.

І Мирося враз пірнає в отвір, опиняється у темній і холодній ямі. Десь під ногами у неї скачуть земляні жаби, на павутинні висить мокра капка, і скрізь – лежить картопля, вже й сиве огудиння повипускала – тільки жде землі. Мирося набирає бульби повні жмені – і подає наверх братам:

– Держіть!

А тоді наставляє руки, щоб і її тягнули, бо теж хоче гратися у метання. Це у них така була гра: картопля – замість кульок. Грішка начепить одну картоплину на довгу лозину і тільки фі-і-і-іть! – полетіла, аж за клуню, далеко на город. Іван зі Степаном і собі стріляють. І Миросі теж дають.

– Що, оце й усе? – розчаровано дивиться Іван під ноги, як геть усю картоплю викинуть із ями. – Ех, мало…

– Не журись, Мироська ще дістане!