Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

– Ану ж дай, роздивлюся на квіточки, – підходить Антося, крутить Миросею на всі боки, цмокає язиком.

Мирося моя – вже аж світиться від щастя! Переповнена гордощами, вона йде додому, і їй здається, що над неї у цілому світі немає щасливішої!

А за тиждень Мирося побачила Антосю… У новому шовковому платті, білому в сині горохи! Те плаття дуже легке, коротке, гарно підігнане Антосі по фігурі. Антося у ньому скаче – поділ аж підвівається, аж літає – справді гарне. І вже Миросине проти нього – якесь темне, важке, незугарне, а ще ж на два чи й три розміри більше, аніж треба.

Мирося понуро ввійшла у хату – в її очах стояла темна ніч.

– Що там сталося? – питаюся в доньки. – Щось тебе болить?

– Я хочу такого ж плаття, як в Антосі…

– О, то дуже дороге плаття й не по наших грошах! Мені таке пошити не під силу, там тільки матерія одна чого коштує! Забудь, Миросю, і не мрій, радій тому, яке маєш, бо у тебе таке плаття ще не скоро буде!

– А чому?

– Бо у тебе немає батька! – кажу. – Якби ж твій батько був живий, то ще б, може… тоді… А так…

Це відтоді й почала Мирося на свого батька дивитися – на того, на стіні.

Як була холодна осінь, дітям покупляли кухвайки.

– Я теж хочу собі кухвайку! – просить мене Мирося. – Я не хочу ходити в свиті! Хочу – як усі дівчата, у кухвайці.

– Якби у тебе був батько, то купив би. А так, походиш і у свиті, – знов торочу своє.

Як у нашому селі зробили клуб і почали там про війну кіно крутити, Мирося ходила туди… шукати батька. Сідала вона у першому ряду – та й дивилася на екран. Інші про щось говорять, хвилюються за героїв, а моя дитина й не дихає, бо боїться пропустити – хотіла б хоч у кіно батька побачити; серед солдатів його упізнавала.

Як же моя Мирося любила їсти! Якось пішла вона до Гринюків, а у них на вечерю варилися вареники, до них стояла сметана в мисці! Сидить Мирося біля плити і дивиться, а вареники ще плавають в окропі – великі, із круглими боками. Олександра вареники вийняла, а вони де-не-де потріскались і жовтий сир аж випадає. Поставила на стіл, а пара від вареників пішла по хаті, залоскотала Миросі горло.

– То сідай, Миросю, з нами, – припрошує мою дитину Олександра, ще й хрещена ж мати! – Поїси вареничків.

– Та я не хочу, – ковтала слину Мирося, а сама тільки жадібно роздивляється по столі.

– Сідай!

– Я не хочу їсти, – Мирося хоче, але відводить погляд до дверей, у вікно: вдавала, що їй байдуже. – Я вже скоро буду йти.

А в голові одна думка: от коли б ще попросили!

І таки попросили! Вже й Арсен каже:

– Та сідай, Миросю, та поїж! Наші варенички дуже добрі!

– Я не хочу…

– Дитино, не соромся, бери ось ложку та й вечеряй! – просить Олександра, сама бере до рук ложку, подає.

– Я не голодна… – відвернулася Мирося від тітки, а у самої живота зводить. «От як ще раз попросять, то уже й сяду», – вирішила вона, і чекає, що от-от…

Аж тут!..

– Добрий вечір! Ходімо, Миросю, додому, вже пізно, мама підігріли шарпак, вже сідаємо їсти, – входить Ганя.

Мирося з неохотою встає, каже усім на добраніч і йде із хати. Голову опустила низько-низько, аби не було видко її сліз і рум’яних щік – від злості.

– Що?! – кричить вона вже надворі й аж сікається до Гані. – Чого ти прийшла?! Чого?!!! Мене ще б один раз покликали до столу, і я була б уже сіла! Їла б тепер варенички із сиром і сметаною, у маслі! Ну чого ти за мною прийшла-а-а!!!

– Не плач, я ж не знала, – каже Ганя. – То треба було б сідати.

– Я б сіла! Тільки ж на той час тебе принесло! Не хочу я їсти того кислого шарпаку!!! Я хочу вареників, із сиром!!!

– Ох, – зітхнула Ганя, пригорнула розлючену Миросю до себе і зашепотіла до вуха. – Завтра я дам тобі дванадцять копійок, підеш та й купиш собі печеню.

І вранці Мирося весело біжить-стрибає дорогою, прямісінько до магазину – до довгої хати за ярком. Там купила на всі гроші аж два великих житніх пряника, облитих чимось солодким білим. Одного зразу ж і з’їла біля прилавку, а іншого – дорогою додому. Щоб не побачив Іван та й не видер!