Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

І мала Мирося знов мусить опинитися у ямі.

Картопля тепер стала для розваги. Я ж того не бачу, а діти мої не думають, що у хліві у нас є корова й свині, а ще – кури, овечки, гуси, і всіх чимось треба годувати. А вони картоплею стріляють…

– От недобрі! – я потім ходжу і вишукую розкидані бульби по городі. – Бач, якої шкоди наробили! От я вас зараз нагодую! От нагодую! Як тепер сядете кругом столу і попросите м’ясця, я вам тоді нагадаю про цю картоплю!

А щоб виросло м’ясце, його треба було не тільки годувати, ще й глядіти.

Поза нашою хатою стояли колгоспні копи, і на зиму там ховалися лиси. Не зогледишся – а вже й не стало курки! На весну ще й полупилися гусенята, треба було вигонити їх пастись на траву. Берег близько, за городом, та куди виженеш? Лиси ж зжеруть!

От я рано й буджу Миросю:

– Миросю, вставай, тебе півник вже гукає! Каже: де це Мирося? Де це Мирося? Чуєш?

А Мирося мов не чує, тільки ще дужче кутається в ряденце, вона щосили плющить очі, та й одне думає: «Чого ж він гукає саме мене, а не Івана чи Марусю?»

А півень, як на те, підійшов під самі вікна і – кукуріку-у-у-у! – виспівує.

– Вставай, я тобі яєчко зварила, – торкаюся дитячої голівки.

О! Як почула про яйце, вже інша справа! Мирося швиденько підводиться з постелі і біжить за яйцем до печі.

Бо іншим разом такої радості не буде: якщо й знесеться курка, а ще – кролів, курей, молоко і м’ясо треба було нести на заготівлю і здати стільки, скільки було записано на моє прізвище у колгоспній конторі в списку. Мені обов’язково треба було виконати ту норму здачі, щоб не записали ще й штрафу. То я дітям не дозволяла їсти ні яєць, ні м’яса, аж поки не розрахуюся з державними боргами…

А якщо таки вкрадуся і щось вділю – хоч по яєчкові, хоч раз на тиждень, та й не доздам того, що від мене колгосп чекає. Тоді чекаю заготовача в подвір’ї. А він ніколи й не забариться. Йде, сердитий, трясе паперами і каже:

– Ти що, Марино?! Що надумала?! Ти цього місяця скільки молока і яєць здала? Не пам’ятаєш? А в мене все записано! Непорядок, треба здати! Чула? Чекаю тільки тиждень, а тоді – буду писати куди треба, я через тебе в тюрму не хочу!

І от, Мирося пасе гуси. Вона сідає на березі в гілляках, та й оббирає своє яєчко. Їсть – краса!

Щоб тоді можна було якось жити, то кожна моя дитина мала бути при ділі. І найменша теж.

Я будила Миросю дуже рано – ще мороз по вікнах, іній на траві, все блищить. А вона виходить на дорогу, в руках – гладущик з теплим молоком; ні, не пити – а щоб здати у заготівлю. Мирося несе той гладущик перед себе, молоко парує дуже знадно, дитина не втримається, та й вмочить губи. Приходить вона на заготівлю, віддає гладущик дядькові до рук. Той зливає молоко у великий бідон, а тоді сідає за стіл і записує на мене.

– Так-так, пишу: Марина Кульчицька… здала три літри молока. А ти так не хмурся, – каже до Миросі, – в кінці року таки набіжить вам яка копійка!

– Пожалійте мене, я солдатська вдова, у мене п’ятеро дітей, і так не маємо що їсти, – прошу-випрошуюся, ще як прийдуть дядьки вночі і заставляють мене підписуватись на грошову позику – державі.

– У всіх діти, у всіх немає що їсти, – чоловіки струшують попіл із цигарок прямісінько мені на стіл. – А у нас план, і нам його треба виконувати!

– Пожалійте… – молюся і прошу. – Мій чоловік загинув на війні, я ж на все сама-одна… Може ж, є хто багатший в селі від мене, то хай вони підпишуть? Бо коли ж я ті гроші відпрацюю? Тепер ось позичу, а хто мені тоді віддасть?

– Віддасть тобі держава! Може… колись, – дядько гупає чоботом по землі. – Давай підписуй, та й будеш гасити світло й лягати спати.

– Не можу, не можу підписати! Бо як я тоді сама кінці з кінцями буду зводити?

– Якось зведеш, якщо до цього часу зводила! – береться до мене дядько. – А ми, так і знай, із твоєї хати не підемо, аж поки не підпишеш цей папір. До речі, Маринко, а у тебе горілка є? Або хоч щось поїсти?

– Та вже, що є! Он стільки дітей! Вона ж має їх чимось годувати?

– Тоді виймай із печі й подавай на стіл! Бо через таких, як ти, ми цілий день голодні!

– Давай-давай, бо за тою проклятущою роботою немає коли й поїсти!

І я