Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
Ще як Миросі було два рочки, якось гралися вони із Антосею на березі, попід ясенами. І тут – дорогою із села строєм йшли солдати. На плечах – грубі шинелі, ноги у чоботях.
– Ширє шаг! – командує командир. І солдати вибивають крок, збивають чобітьми густу пилюку.
От уже й порівнялися із дітьми.
Уже й минають…
Антося як сиділа собі в траві, так і сидить далі, тільки пильно дивиться. А Мирося раптом як зірветься на ноги!.. Та й кинулася бігти слідом.
– Тату! Тату! – кричить і хапає крайнього солдата за шинелю. – Таточку мій! Ти мій тато?
– Вон! – озирнувся солдат, ще й тупнув ногою. – Пашла отсюдова!
А Мирося не пускає, причепилася до нього, мов реп’ях, і біжить слідком, одне торочить:
– Тату! Тату!
Пам’ятала Мирося, либонь, що я їй розказувала: твій тато воював.
– Да атстанєш ти от мєня, ілі нєт?! – солдат різко вирвав кінець шинелі у Миросі з рук, пішов. А вона упала і ще довго потім лежала на дорозі, сама, сльози змішалися із порохом, і одне благала: тату, тату.
– Це не твій тато! – підняла її Антося. – Твій тато вмер, його німці вбили. А це – чужі дядьки! Нам треба від них втікати, і то швидко, бо ще повернуться і наб’ють! Або – застрелять. Ти бачила, що то солдати?
І Мирося встала на ноги та й ну щодуху бігти додому!
– Он, Миросю, он наш тато, – часом показувала я на фотографію, що висіла напроти печі, із Ілька.
Але Миросі що до того? Вона ніколи не бачила, не розуміла і не знала, що то таке – живий батько! Висить собі карточка – нехай висить. Як ікона. І Бога в очі не бачила – і тата теж.
А вже як трохи підросла і треба було пошити плаття! Щоб убратися у нього чи на Паску, чи на Різдво…
Матерію тоді купували в кооперації, і щоб пошити плаття, несли до Тетяни. Ніхто не умів так гарно скроїти й пошити плаття, як вона!
Я попросила, і Миросі Тетяна плаття пошила на виріст, бо вона була найменша із дівчат.
– Не буде вже після неї кому переходжувати, – кажу. – Крій, Таню, трохи на більше, аби ще на років кілька пригодилось.
– Добре!
І Тетяна пошила…
Я й сама гарно пам’ятаю те перше плаття – воно було коричневе, з дрібнесенькими синіми квіточками!
– Ну як? – обдивилася швачка Миросю, як та приміряла плаття.
– Дуже гарне, – нахвалюю Тетянину роботу.
– Гарне! – й собі каже з печі стара бабця Гелька, Тетянина столітня мати.
Заплатили ми гроші, а плаття Тетяна замотала у газету, ми понесли його додому.
Оце Миросі було щастя!
Вона як одягнула, та як крутнулася по хаті – а ніхто ж не бачить! Та й побігла до Гринюків. А там ходить, вештається, бігає туди-сюди, зазирає усім у очі – і теж ніхто не бачить!!!
Мирося ще трохи потерпіла, а тоді все-таки біжить додому. А вже у своїй хаті кричить-ридає:
– Казали, що гарне плаття?! Казали?! А ніхто на нього геть і не глянув! Ніхто й не подивиться у мій бік!
У Миросі істерика! Велике горе…
Ганя непомітно вийшла з хати – і вже у сусідів!
– Чого ж ви нічого не сказали? – докоряє родичам і сусідам. – Тож Мирося приходила до вас хвалитись новим платтям!
– Оце лихо! – сплеснула руками Олександра. – Кажи, хай іде назад!
Мирося хлипає, вмивається сльозами біля печі, у хаті сумно – наче мрець лежить.
– Йди знов до Гринюків, – Ганя відкрила двері із сіней. – Вони не мали часу.
Мирося, уже не так швидко, але знехотя таки встала і пішла. Заходить до подвір’я. А там на неї вже чекають!
– Ой, яке ж гарне плаття! – каже Олександра. – Ану ж підійди ближче, Миросю, я хоч роздивлюся матерію.
– А які ж рукава! А внизу яке хвилясте! – милується Настя.
– Гарне плаття! – це Іван.
– А скільки коштувало пошити? – питає Арсен.
– І так гарно до талії лежить… із поясом пристає! – хвалить Настя.
– Оце плаття, так плаття! – аж руки заломлює Олександра.
– Ну, ти, Миросю, тепер справжня дівка, бо в тебе вже є дівоцьке плаття! – це хвалить Степан.
