Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Отут, дітки, вверх від Лисої гори і аж до села Скоморохи росли колись дуби – старі-старі й великі! По тисячу років було тим дубам, а може, й більше, – розказував про ту Дубину дід Степан, як коли приходив до мене по горілку. Сідав дід у хаті і згадував про старе. А дітям – аби було кого слухати! – І хто їх насадив, ті дуби? А Господь святий тільки й знає! Казали мені ще моя бабуня, а вони померли аж у сто і дванадцять років, що ще тоді дуби росли, як на нашій землі не було християнської церкви і відьми на мітлах вільно літали в небі, від нашого села – й аж до Києва, о, як було!
– А не може такого бути! – кричить Іван. – Нізащо в світі!
– Чому ж?…
– А як це відьми літали, як у них крил немає? Я не вірю!
– Літали-літали! – підтверджує дід. – А ще у наших вирах на річці жили русалки, такі гарні молоді дівчата, тільки ж геть зелені. І як йти через поле повз Могилку…
– А хто ж там такий похований, у тій могилці? – питає Ганя. – Бо всі тільки й кажуть: могилка, могилка. А хто лежить в тій могилці?
– У тій могилці, тільки скажу по секрету, похований святий дід. Ще сто років тому туди ходили люди, там зцілялися, а тепер біля Могилки нападає блуд.
– А чому так?
– Мої баба казали, що той дід жив більше тисячі років тому і був оце так, як у нас тепер піп, тобто – батюшка. Тільки тоді було все не так. Люди збиралися у Дубині, називали це місце Священний Гай, молилися тут своєму Богові, співали всяких пісень, танцювали. А як старець помер, його тут і поховали, за Лисою горою, у Дубині. Оце і є його Могилка.
– А де тепер ті старі дуби? – дивується Іван. – Щось їх немає коло Лисої гори.
– Дуби зрізали, як будували цукровий завод. А тоді – в заводі ними топили печі – варили цукор. О! Пам’ятаю, як волокли волами, ще й не однією парою! – товсті-товстенні стовбури! Ви ж бачили на Лисій горі посередині глибокий яр?
– Бачили…
– Оце ж тими зрізаними дубами й видовбали землю аж так, що вона вже ніколи й не загоїться! Старі дерева повалили, а молоденькі – наросли!
– То вже онуки старих дубів?
– Онуки, онуки! – сміється дід Степан; бере горілку в руки, йде.
– Тільки ж принесіть мою пляшку назад! – гукаю вслід.
– Принесу…
Скляна пляшка для мене, та й для кожного тоді в селі, на вагу золота була. Не валялися тоді пляшки на дорозі, як тепер, бо були великою рідкістю і коштували грошей.
Прийде до моєї хати який дядько, уже аж добре поночі – аби ніхто не бачив. Я й виношу йому в пелені те чортове пійло, трясуся, озираюсь. Але дядько не поспішає віддавати гроші, спочатку відкоркує пляшку і розкушає горілку, чи хороша, та й аж тоді купляє. І я за кожним разом кажу: «А пляшку щоб мені принесли!»
Іван з Миросею пасуть корови в Дубині… До череди беруть із собою обід, по пляшці молока. Як корови розійдуться по леваді, пастухи тоді всідаються у траву, та й пантрують. Мирося, хоч ще до полудня й далеко, – так і тягнеться рукою до торбинки.
– Не пий! – кричить Іван. – Тряси краще пляшкою, та й зіб’єш масло!
Мирося його слухає, виймає молоко, бере його до рук і трясе. Трясе Мирося пляшкою, аж поки не побачить на денці жовту грудку.
Уже й час обідати. Іван біжить до баштана, краде там великого кавуна. Сидять потім Мирося з Іваном у траві, попід дубками, масло їдять із хлібом, а маслянкою – запивають.
Корови після водопою вкладаються й собі відпочивати, вони лежать круглими животами у траві, повільно жують свою жуйку і відмахуються від ґедзів. Або залізуть в очерет та й важко дихають; мухи лізуть коровам до очей.
Спекотно. Мирося спирається спиною об Івана, п’яти виверне до сонця – виймає остюки із босих ніг.
– Ох, і пече! – сичить і довбає п’яти.
Бо цілісіньке літо мої діти босі. Як треба по дорозі йти, то там ще добре – земля там розбита, пухка, м’якенька, ноги аж по кісточки у пилюці грузнуть. А як треба по стерні або й так де, то можна втрапити на остюк. Найбільше Миросі дошкуляли камінці, бо вони дуже колють в ноги.
У теплу пору року, або й до снігу, ніякого взуття в моїх дітей не було. Та й для чого воно їм, те взуття?! Підошви в їх так наб’ються – немов дерев’яні!
А от як почнеться холод…
Того року я геть залишилася без грошей – податки усе зжерли, і взимку для Миросі з Іваном купила на двох одні чоботи – кирзові, геть стоптані.
