Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
Грішка був аж на вісім років старший від Миросі, він її ніколи не займав. У тринадцять років, як підріс, сам пішов проситися до шевця, діда Кирика, в учні – щоб навчив як шити чоботи.
А сталось це так…
– Мамо, я хочу велосипеда, – якогось дня несміливо попросив у мене. – Он у хлопців є.
– Якого ще велосипеда?! – стою, дивуюся. – З чого ж я його тобі куплю, не скажеш?
– Але ж у хлопців є…
– У тебе батька немає! Забудь.
Але Грішка мій затятий, коли що надумав – не відступить. Того й пішов він до діда Кирика, та й напросився до нього в учні. А тоді ходив-ходив, та й навчився шити чоботи.
Це ще ж і школи не закінчив! Заробив тоді грошей і приволік додому старого й побитого велосипеда.
– Що?! – я тільки й сплеснула руками. – У тебе путніх штанів немає, увесь рік босий ходиш! Краще б одяг собі купив! Поверни цю витрішку назад!
– Мамо, – твердо стояв на своєму Грішка. – Я у вас не взяв ні копійки, ці гроші я чесно заробив і велосипеда залишу собі, хоч що мені кажіть!
Велосипед був старий, побитий. Грішка сам його й поладнав, купив насоса, обшив шкірою сідло. Нікому не дозволяв до свого велосипеда підходити, а особливо Миросі.
– Ну, Грішка, можна? – а та стоїть, канючить – Я хоч попід раму покатаюсь? Он дівчата їздять, га?
– Ти мені машину скрутиш! – не дозволяв. – Як хочеш, Миросю, їздити, то сідай переді мною на раму, я тебе повезу. Але самій – не дам! Колись заробиш гроші та й купиш свого, а тоді на ньому й катайся! А тепер – зась!
Так Мирося моя й не навчилась на велосипеді їздити…
Ходив Грішка до діда уперто й далі, день у день, і таки здобув повністю науку!
– Ну, твій синок і молодець! – якось здибав на дорозі мене Олександрин Арсен.
– А це ж котрий?
– Найстарший.
– І що ж він там такого зробив?…
– Спитаєш сама, коли прийде додому. Але наперед таки порадую: казав мені Тишко, що взяли твого Грішку на все літо на роботу, в завод!
– Як?! Ким?…
– У швейну майстерню, латати чоботи! Маєш тепер добру поміч, Маринко! Хороший у тебе хлопець виріс, самостійний. Шкода тільки, що цього Ілько не бачить, він дуже гордився б таким сином!
А хіба ж я?… Я ж теж гордилась!
Іду тоді і аж усміхаюся сама до себе, аж розправляю плечі. А вдома здумала, та й пішла зловила півня, зарубала – щоб приготувати святкову вечерю для свого Грішки.
А Грішка і справді став вправним майстром, він дуже гарно робив свою роботу – от по-совісті й до толку. Сидить, бува, ще довго після роботи у майстерні – та так зладнає драний чобіт, що ніхто й не помітить потім на ньому латки.
Так помалу, помалу – і рознеслася чутка селом. Уже й додому нам несуть для Грішки підробіток. Спочатку несли хіба тільки сусіди, а далі – кому вже треба. Грішка не дер із людей великих грошей, брав – скільки зможуть дати. То біля нього ще й моя Мирося заробила!
Якось стара баба Домикія, жила від нас через берег і чотири хати, попросила підбити під кирзові чоботи нові підметки. Грішка зробив, а віддати не має часу – он стільки ще лежить роботи!
– Миросю, занеси бабі Домикії чоботи, – просить він сестру. – І візьмеш із неї десять рублів плати, запам’ятаєш?
Мирося взялась за справу, а дорогою зметикувала собі комерцію…
Заходить вона до хати.
– Ось, – простягає чоботи, – Грішка вже зробив.
– А скільки ж він мені казав платити? – питає баба.
– Це… Грішка сказав, щоб ви дали дванадцять рублів!
Баба відкрила скриню, дістала звідти гроші і простягає їх Миросі.
– На, віддаси, скажеш братові велике спасибі від баби, дуже гарні підметки!
– Спасибі й вам, – низенько вклоняється Мирося, як я її учила до старих, обережно зачиняє за собою двері і, радісна, біжить додому.
– Ну що там? Віддала?
– Віддала!
– А гроші взяла?
– Взяла…
Мирося розжимає кулак, Грішка забирає звідти свої десять рублів
