Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Ось, ходіть! – якось таки здужала й купила. Принесла та й виймаю з торби, тримаю у руках.
– А чого вони такі потерті? Он, підошва з діркою… – кривиться Іван.
– Бо так дешевше, – пояснюю синові. – Хтось гарно походив у цих чоботах, але вже виріс.
– Уже не треба?…
– Людям цих чобіт уже не треба, того вони і винесли їх на базар, продали мені, а собі купили більші.
– То вже не було хоч трохи кращих?
– Ці були найдешевші, якраз по моїх грошах, того я їх і взяла. І аби не вони, то не було б у вас взяття ніякого, то ж дякуймо Богові хоч за це!
Я поклала чоботи на лавку й сіла. А Іван із Миросею стоять, тільки сопуть носами, і ніхто із них перший руку не простягне. А далі Іван таки узяв й поміряв. Узувся в чоботи, пройшовсь по хаті.
– То це вже можна йти надвір? – питає.
– А чом же й не можна? Йди!
– А я? А як же я?… – захлюпала Мирося носом.
– А ти чекай своєї черги.
Через ці чоботи узимку Мирося не бачить світу!
Іван взувся, та тільки – фур! – утік із хати. Біжить Іван на ковзанку або – із гори на санях їздити, із двоюрідними братами. А я ще й услід йому гукаю:
– Чуєш?! Іва-а-ане! Ти там дивись, не ковзай дуже чобітьми, не з’їжджай з гори підошвами!
– Мамо! А я?! – стоїть-проситься Мирося. – Я теж дуже хочу на вулицю! З Іваном…
– Та куди ж ти підеш? Хіба боса?
– А чоботи? Вони такі мої, як і Йванові!
– То, може, візьмете по одному?!
– А хоч і так!!!
– Аби люди із вас сміялись?
– Я теж хочу на сніг! Я хочу з гори кататись!
– Ось коли повернеться Іван, віддасть тобі чоботи, тоді й підеш.
Але Іван не дурний, він добре знає, що тільки скине чоботи, та й уже по всьому! Він до хати не йде. Як і захоче їсти, то біжить до Гринюків, або ускочить в чоботях, хапне зі столу, що там зможе, та й летить стрімголов у двері. А Мирося тоді – мерщій за ним! Але ж не здожене, бо він же хлопець! То Мирося хоч ускочить босими ногами в кучугуру снігу або геть і розбіжиться, по льодку проїде, та й скоріше повертається назад, вилазить на піч, ховає ноги у тепле просо.
Аж от прийшло Різдво, колядування! Діти в селі вчать пісень, на вгощання готують торбинки.
Уже смеркає. Мирося й собі радіє, збирається, щоб йти колядувати, уже й одягла на себе свитку… Але ж – Іван як ускочив у кирзяки, та й утік. Мирося впала біля порогу, гірко плаче:
– А я? А я! – кричить до мене. – Усі пішли колядувати, а в мене чобіт немає!
Я тільки сплеснула руками, та й втішаю:
– Не плач, дитино, хлопці щось смачного принесуть і тобі.
– Я сама хочу наколядувати! Дуже хочу! – кричить Мирося. – Я ж нову пісню знаю! Для чого мене тоді Ганя вчила співати коляди?
Аж тут… Щось загупало у двері. Відчиняю – уходить до хати Миросин хрещений, і з-під поли виймає чоботи! Нові-новісінькі! Кладе їх коло Миросі. А вона уже й на очі не бачить – геть позапухали від сліз.
– Це мені?! – питає.
– Тобі, до Різдва, взувайся!
Мирося носом тільки шморг, шморг. А тоді таки втерлася рукавом, взяла чоботи до рук, покрутила-повертіла ними, та й встромила одну ногу, другу.
– Це ж мої чоботи? Тільки мої?!! – взулася, і ходить у них по хаті.
– Тільки твої. Дякуй хрещеному батькові! Оце вже подарунок! Щедрий ти, Петя, – кажу.
– Та що там щедрий… Я ж бачу, яка у вас у хаті війна. А тут трохи матеріалу залишилося, подумав, все рівно нічого путнього не зробиш. А от для Миросі вийшла гарна взувачка.
– Спасибі, куме!
Я вже ставлю на стіл вгощання, а Мирося ходить туди й сюди, любується на ноги. А тоді й роздивилася, що у одного чобота холява тверда-тверда і висока – вище від коліна, а в другому – м’якесенька. Мирося як чоботи узула, то та холява ще й склалася гармошкою, бо була зроблена із сириці!
Хоч чоботи і різні, але Мирося, бачу, рада! Як застрибала в них по хаті!..
