Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

– червоний папірець, кладе його в кишеню. А Мирося – мчить до магазину. На два рублі вона купляє пряників, горошків, подушечок з варенням – аж не вміщається до рук. Продавщиця загорнула все в газети, Мирося тулить згорток до грудей – і прямує в берег. Там сідає просто в траву, розкладає поміж ногами скарб – і їсть досхочу.

З’їдає все. Встає, обтріпує плаття від трави, та й бреде до кринички в березі – пити воду. А вода така солодка!

Мирося додому йде берегом, сміється сама до себе – заробила!

Але так було раз-разом: баба Домикія дуже стара, не годна вже йти сама. Інші розплачувались у хаті.

Як закінчив Грішка сім класів школи, пішов він до міста та й вступив там у школу механізації, щоб учитися на комбайнера, зник із дому. До Умані – майже сто кілометрів, не походиш пішки, а щоб із кимось їхати – треба заплатити. А платити немає чим. То Грішка довго й не приїжджав додому.

Аж на Параски – уперше! Увійшов Грішка до хати, мені вклонився та й простягає щось, вийняв із мішка з-за спини.

– Це що ти таке приніс? – дивуюся, беру до рук подарунок, розгортаю папір. – Утюг?!

– А що воно таке? – робить круглі очі Мирося, бо ще такого й не бачила. – Це щось таке страшне, зубате… воно ж хоч не кусається? – і легенько пробує пальцем.

– Не кусається! – сміється Грішка. Бере із моїх рук важку залізну праску, відкриває верх, показує на середину. – Ось сюди треба насипати жару з печі, а тоді защебнути і швидко-швидко розмахати туди-сюди. Як праска зробиться червона, можна прасувати нею одяг.

– Як це – прасувати?

– Ну, гладити, розгладжувати, аби було рівне.

– А праска не спалить полотна? – не вірить своїм вухам Мирося. – Воно ж може загорітись! Краще вже рублем і качалкою, як гладить мама.

– То колись вона так гладила, але то дуже довго, а тепер буде по-новому! Усі в місті тільки так і прасують одяг.

– Прасують?…

І Мирося вперше за життя спостерігає, як червоніє чорна праска, як Ганя випорскує воду ротом на її плаття – і торкається праскою до тканини. Мокра тканина пчихає. Ганя водить утюгом-праскою вперед-назад, і плаття стає таке рівне, що аж блищить.

– Оце то так! Ох і Грішка! Ти бач, що він нам привіз? Воно ж, певно, й дороге дуже?

Мирося щаслива… А мені так стисло серце: Грішка мій зробився високий, коренастий, із виду – геть Ілько! І я на мить подумала, що як то було б гарно, аби це він привіз додому праску або щось інше, аби порадував і подивував мене й дітей…

Не стало батька в моїх дітей. А у Миросі ніколи й не було, і вона вже й звиклася була, що так і треба, не дуже й журилась.

Це вже Грішки не було вдома…

– Ох, бувало всього, – часто поночі, як гасили світло – керосинову лампу, що ледь-ледь блимала на столі, – починала я розповідати. – Ми зразу дуже любилися, і ваш батько був хороший до мене, добрий і тихий. А як вродився Макар, ваш покійний найстарший братик, а нам не було з Ільком де жити, та й той колгосп… проклятий, – боязко озиралася я на двері, – проклята-тяжка робота усі сили з нас виймала. Ми жили у моїх батьків, а в них у хаті тісно, то мої мама стали гонити нас із хати. Куди діватись? Свекор зі свекрухою мене ще зразу незлюбили, вони були проти того, щоб ми із вашим батьком побралися. Баба з дідом геть і на весілля не прийшли, та ще й прокляли свого сина і невістку, і вас – своїх майбутніх онуків. Так ми і жили… І через те усе й пішло не так. Ілько від відчаю почав пити горілку, а тоді повертався додому п’яний і згонив усю злість на мені. Перший раз як замахнувся, обізвав негарним словом, то я й злякалась. Потім, правда, ваш батько просив у мене пробачення, казав, що більше ніколи так не буде. Я й простила. А що мені було робити? Куди було ще із малими дітьми йти? До кого?… А далі вже нічого й не казав, приходив п’яний і бив мене, як чимось не вгодила, бив до крові… А найдужче батько ваш почав битися перед самою війною. Оце прийде до хати, ухопить мене за волосся, та й волоче волоком по землі. Я вже й не впираюся, мовчу собі тільки, терплю, бо надіюся, що як поб’є, то швидше ляже спати. Якось прийшов, а в руках сокира, – це, Ганю, пам’ятаєш, мабуть?

– Пам’ятаю… – шепче Ганя. – Мамо, може, не треба більше згадувати? При дітях…

– Та я ніяк не можу забути. Як тоді Ілько однією рукою взяв мене за груди, та й виволік на вулицю. А під порогом – стоїть пеньок! «Клади голову до пенька, зараз буду рубати!» – кричить, і тягне мене туди. Я й не впираюся, думаю: а, може, це й на краще? Так зразу й відмучуся, бо скільки вже мені терпіти? Цілими днями тільки робота і робота, ні свята, ні просвітку не було. Від самого нашого весілля чула я одні прокльони від своїх батьків,