Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
Це коли надворі літо. А як надходила зима? Або – підуть дощі. Мої діти тоді лізли на широку піч, там сушилось просо. Так і лягали по ньому всі рядком. Тільки для Миросі на печі не було місця.
– Ти мала, то влізеш і під кагелко! – каже їй Іван і виштовхує Миросю з печі.
– Але там дуже тісно!
– Геть, іди звідси, я тобі сказав! – ще й надає стусанів під боки.
Тоді найменша моя дитина чіплялася руками за опічок, перехилялася донизу – пірнала у чорну вузеньку дірку над самою черінню. А там вже вмощувалася, як може, підгинала під себе ноги, та й засинала.
Прямо над Миросею був теплий комин, кагла закрита – піч вночі не топилась.
А вранці у хаті регіт! Діти мої позлазять з печі, та й починають видовбувати просо з тіла.
– Дивись, Марусю, у тебе в нозі повно застрягло, як намиста! – сміється Ганя.
– А в Івана у спині!
А то й уночі регочуть, поки повкладаються та поснуть. Я, часом, терплю-терплю той ґвалт і вереск, а тоді встаю із полу та й лізу до печі з кулаками.
– От я зараз як доберуся до вас, та як надаю духопеликів одному з другим! – погрожую, сварюся. – Втихомирюйтесь та й спіть! Вже скоро ранок!!!
На печі спати добре. У кагелці – вузькій норі, затісно. І Мирося вичікувала, аби всі поснули, та й вибиралася із тої дірки, налапувала хоч трохи собі місця поміж сестрами і братами, та й лягала.
А якось вночі захотіла вона «до вітру», прокинулася, сіла спиною до виходу, та й лапає рукою скрізь по стінах – аби злізти. І куди тільки поверне руки – а скрізь стіна. Мирося тягне руки вгору, але і там теж стеля! Страшно!.. Мирося як розплачеться! Всі добре повгрівалися, спали міцно, ніхто її не почув. То вона й полізла навпомацки спиною вперед, а тоді як полетить донизу, та й гепнулася на лежанку.
– А хто це там не нагріє собі місця?! – кричу. – Цитьте, бо я зараз і справді устану!!!
– Це я… – скиглить тихенько Мирося. – Я упала…
– Чого ти бродиш?! Швидко залазь на піч і спи!
Як був дуже кріпкий мороз, я тоді спала на лежанці. І коли зимний вітер свище, тоді й у нас у хаті стояв скажений холод. Звечора хіба протопимо осокою, та й діти лізуть усі на піч. А я притулююся збоку на вузесенькій лежанці; повертаюся спиною до стіни, зверху накриваюся кожухом і так і лежу, гріюсь.
У кутку кімнати стояло відро з водою, то бувало, що до ранку на ньому аж тонкий льодок примерзне! У шибці щойно засіріє, хто перший прокидався – пробивав той льодок кружкою, напивався води – і гайда назад, стрибав у тепле просо!
Ранок, усі лежать… Тільки ми із Ганьою мусимо-таки вставати, нам треба було худобу й птицю порати. А ще – занести віхоть соломи в хату або соняшничиння, кукурудзиння, щоб розтопити піч, зварити їсти – тої картопельки, що восени вкопали, і до неї – трохи огірків квашених, яких не встигли вкрасти влітку Іван з Миросею.
– Ану мені марш надвір, щоб не вешталися туди-сюди й не холодили вночі хати! – увечері командую і вигоню поночі дітей за двері. Вони вискакують, босі, прямісінько у сніг, усі разом біжать через двір – до гною, і там примощуються. Або ускакували у хлів, до корови – та й присідали до ясел.
– Гав! – лякає з-за кутка Іван Миросю.
– А-а-а-а! – кричить вона, і так і пудить по ногах. – Я через тебе о… сь!
10Чомусь моя Мирося боялася дорослих чоловіків. Ще маленькою, як побачить на дорозі когось чужого – зчиняє страшенний галас.
Якось ішов попід нашу хату голова колгоспу, Кирикеша. А Мирося сидить собі у поросі на дорозі, та й грається – робить з попелу хатки. Не зогледілась вона, коли чужий дядько підійшов до тину – та як звересне! Зірвалася на ноги і летить до хати, і там не може вмовкнути, аж заводить!
Кирикеша став.
– Ну ти чого?…
Я вийшла з хати, привіталася з головою.
– Я ж її зовсім не займав… Я собі йшов…
– Та це вона у нас така – усіх чоловіків боїться, – пояснюю. – Ви ні в чому не винні!
Голова пішов собі далі, а Мирося ще довго боялася вийти з хати.
І чого вона ото так боялася? Може…
