Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук

крилом агресора -гітлерівської Німеччини. Те, що ОУН-б після ЛРІПНЯ 1941 р. (або пізніше, бо 1992 р. знайдено в німецьких архівах писаний Ст. Бандерою лист до Гітлера, датований 14 серпня 1941 р., в якому він пропонує йому свої послуги) "погнівалася" на Гітлера, не міняє ситуації. Зміни в стані міжнародного права, такі, як врізнання тієї чи іншої терргторії як частрини тієї або іншої держави, слід домагатися на форумі міжнароднріх організацій, а не можна цього робріти шляхом терору, тим більше шляхом народовбивства. Діяльності ОУН-УПА в час ВІЙНРІ ніяк не можна прирівнюватрі з діяльністю ОВП (Організації Визволення Палестини) тому, що ООН визнала Ізраїль агресором (резолюція № 242). Не можна її теж прирівнювати до Африканського Національного Конгресу, очолюваного Н. Манделею, бо ООН засудріла пануючий в Республіці Південної Африки апартгайд (резолюція № 2446).

Тим часом 3.09.1992 р., на українській телепрограмі "Світогляд" в Торонто, канал 47, депутат Верховної Радрі України, засновник Товариства "Меморіал", Гринів, сказав: Ми домагаємося визнання боротьбрі УПА за народновизвольну, бож і ООН визнає боротьбу аборрігенів проти окупантів.

Таке говорить депутат Верховної Ради! Він тільки не бере до уваги дрібниці: стан окупації мусить бути визнаний міжнародним правом. Як у випадку окупації Ізраїлем Західного берега Іордану, Смуги Гази, Голанських висот. І, згідно до міжнародного права, визволення окупованих територій не може відбуватися шляхом терору, навіть індивідуального терору не можна застосовувати, а що вже говорити про масовий терор, що вже говорити про вчинене ОУН-УПА народовбивство. Досі навіть боротьби IPA (Ірландської Революційної Армії) не визнано, як народно-визвольну боротьбу. Народно-визвольною боротьбою була боротьба ефіопців проти Італії в 1935 p., боротьба поляків, французів, українців, бельгійців, голландців проти гітлерівського окупанта. Але Західна Україна від 1923 р. була визнана міжнародним правом за Польщею, тож не можна освіченій людині говорити, що це була окупація в розумінні міжнародного права, тим більше в роках 1941-1945.

Що бо означає окупація? Це, згідно до міжнародного права: Тимчасове зайняття збройними силами однієї держави всієї або частини території іншої держави. Правовий режим окупації регулюється міжнародними угодами і звичаями, напр. додатком до IV Гаагської конвенції 1907 p., Женевською конвенцією 1947 р. про захист цивільного населення під час війни.

Твердження народного депутата України Гриніва й усієї ОУН про окупацію Західної України Польщею після 1923 р. слід розраховувати як примітивний, але ефективний засіб агітації і пропаганди. Проте така пропаганда не витримує критики в контексті міжнародного права.

Діяльність ОУН-УПА в час війни була тим більш безправною, що ОУН-УПА діяли без легітимації українського народу, з яким не мали навіть контакту. ОУН-УПА - це узурпатори, які принесли величезну шкоду не тільки полякам, а й Україні через злу славу.

Розділ 4
Діяльність ОУН-УПА в час війни

Перш за все треба сказати, що частина українських націоналістичних авторів взагалі заперечує винищування поляків, як власну акцію, часто говорять про боротьбу з польською А.К. та про "відплатні акції". Згідно до їх тверджень, причиною "війни" між українцями і поляками були виключно поляки. Організатор мордів ОУН-УПА на поляках, Микола Лебедь, котрий сьогодні живе у США, першопричину конфлікту вбачає в тому, що серед польської суспільності Волині знайшлося багато людей засліплених історичною ненавистю до українського народу... [297] Це - справді прийом, гідний самого Геббельса. Можна б насилу говорити про історичну неприязнь українців до поляків, ну, хай навіть ненависть українців до поляків за те, що Польща впродовж багатьох століть володіла величезними просторами України, експлуатувала її. Але говорити про історичну ненависть поляків до українців, це, просто, глузування зі здорового глузду. Можна б навіть говорити про історичну зневагу поляків до українського народу, про применшування його значення, культури, звичаїв, мови тощо. Але - не про історичну ненависть поляків до українців.

Про ненависть поляків до українців можна говорити тільки, починаючи від 1942 року, і то ця ненависть необгрунтовано скерована до цілого українського народу, до українців, коли в дійсності вона мала б обмежитися до ОУН-УПА, навіть бо українські селяни Волині були тільки несвідомим знаряддям у руках ОУН-УПА.

Цей розділ не випадково починається від презентації "пояснення" причини масових мордів на поляках, яке дав Микола Лебедь у своїй "ґрунтовній", виданій 1946 року, книжці "Українська Повстанська Армія". Роблю я це тому, що Микола Лебедь, це головний, генеральний, так би мовити, архітектор тих мордів. Саме він знав коли і як починати ті морди, та й досвід у нього був, адже це він був шефом С.Б. -Служби Безпеки ОУН, такої собі українсько-націоналістичної "Чека" чи гітлерівської СД.

Деякі українські націоналістичні автори в деяких матеріалах про УПА зовсім промовчують факти масових убивств поляків і українців відділами УПА і підлеглими ОУН відділами СКВ. Тим самим вони в тих публікаціях не показують свого ставлення до причини вбивств. За засадою: раз немає проблеми, то й немає причини. А це - рід свідомої дезинформації. До таких публікацій належить, між іншими, стаття П. Полтави "Хто такі бандерівці та за що вони борються?" [298], в якій автор-бандерівець говорить про багато дечого, але не про війну проти поляків, хоч і багато говорить про УПА. Так само не порушує цієї теми Г. Полікарпенко (а з ним Б. Михайлюк-Зіновій Книш, редактор книжки), прихильник, або й член ОУН під час II світовії війни. [299]

Евенементом в цій справі є обширне (20 сторінок) інтерв'ю, яке дав проф. Ярослав Пеленський (ОУН-з ? - В.П.) польському журналові "Контакт", посталому в Парижі після уведення в Польщі воєнного стану.