Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
У зв'язку з цим слід сказати, що й справді політика II Речі Посполітої була далека від демократизму, пошани культурних надбань українців, їх традицій, віровизнання тощо. Це дійсно була політика інтенсивної полонізації, про що свідчить хоч би факт, що в повітовому місті Дубні, в якому жило понад 40% українців, не було ні одної української початкової школи. Загалом кажучи: польська влада і громадська думка трактували українців, як громадян другої категорії, поляки часто без причини принижували українців. Здається, що вельми цікавою ілюстрацією пануючого до війни відношення певної групи поляків до українців є лист, писаний до мене 1992 р. з Чехо-Словаччини освіченим чехом, лікарем, котрий жив серед українців і поляків. Ось уривки з цього листа:
На лікарському факультеті Львівського університету звичайно кожного року було 100-110 місць, а кандидатів чотири рази більше. Полякам забезпечувалося 80% мїсць, євреям 10 і українцям 10, проте ліміту для українців не дотримувалися, бо часто на їх місце приймали росіян, для прикладу на 10 місць приймали 4 росіян і 6 україців.
В мене була товаришка під час студій, полька, теж студентка того самого курсу Вона не була фанатичкою, знала, що я не поляк, позичала мені книжки, декілька разів ми ходили з нею в кіно, а раз навіть на танці Одного разу вона почула, що я розмовляю зі студентом-українцем по-українськи Від того часу вона відвернулася від мене, навіть не відповідала на привітання, поводилась гірше, ніж коли б я розмовляв зі студентом-євреєм по-польськи. Такої нетолерантності я не бачив у дубенській гімназії, під час перерв ми там розмовляли по-польськи, по-російськи, по-українськи, по-чеськи Більшість студентів у Львові були ендеки (націонал-демократи), а решта жила у страсі й прикидалася, що симпатизує з ними, котрих гаслом було "Польща від моря до моря" (від Балтійського по Чорне Море). Будь-яка дискусія була неможливою. І це діялося в переддень гітлерівської агресії на Польщу.
Тут був процитований уривок з листа абсолютно об'єктивної людини, щоб проілюструвати відношення деяких кіл поляків до українців, а також з метою перестерегти тих сучасних поляків, котрі нетолерантно відносяться до українців у Польщі.
Сказане вище - правда. Проте все це не могло становити причини масового винищування поляків. Під час пацифікації деяких сіл у Галичині 1930 року було побито сотні, а то й тисячі українців. Знищено багато майна. Внаслідку цієї акції згинуло 9 або 19 осіб.[309] Береза Картузька, як було сказано, була не тільки для українських націоналістів, у ній каралися теж комуністи з КПЗУ, знущалися там з євреїв, і білорусів, з польських послів до Сейму. Політику русифікації інтенсивно впроваджувала в життя царська і більшовицька Росія, проте з цього приводу не доходило до масових убивств.
Згадані тут чинники польської політики II Речі Посполитої могли тільки сприяти підбурюванню українців, вони становили "аргумент" в закликах до масових убивств, але самі по собі вони не були причиною того кривавого періоду.
Українські автори про причини "конфлікту"Тепер зробимо огляд тверджень деяких українських націоналістичних авторів щодо причини "конфлікту", пак масового вирізування поляків.
Згаданий вже Микола Лебедь пише, що аж на переломі 1943-44 pp. і на весні 1944 року доходить на Західних землях Галичини ще до третього побічного фронту оборони -протипольського фронту. І далі покликається на II Конференцію ОУН-б, в якій говориться, що ОУН одночасно продовжує боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків та апетитів щодо західноукраїнських земель, проти антиукраїнських інтриг та спроб поляків опанувати важливі ділянки господарсько-адміністративного апарату західноукраїнських земель коштом відсторонення українців. В листівці в польській мові з липня 1943 р. читаємо:... Хай живуть вільні національні держави українського і польського народів на їх етнічних землях. [310]
Далі той же автор повторює причини: вбивства у Холмщині... В р. 1944 поляки перенесли свій терор також на цілість Західних Земель Галичини... Інакше говорячи - винні тільки поляки. В них була "історична ненависть до українців", вони почали в Холщині, потім тероризували Галичину. А на Волині зовсім нічого не діялося.
Виникає потреба затриматися на одній, вказуваній М. Лебедем, "причині": на подіях у Холщині. Треба пояснити, що українці говорять про Холщину, натомість Р. Тожецький -про Люблінщину. Йдеться про вузьку, як писав Вол. Кубийович, смужку території на західному березі Бугу, яка становила етнічне польсько-українське пограниччя. Там, зокрема в частині Люблінщини - в Замойщині, від осени 1942 і в 1943 р. відбувалася підготовка - очищення території під поселення німців. Частину німецької роботи виконували на наказ німців українські солтиси і війти. Саме проти них були скеровані польськими організаціями акти політичного терору у вигляді вбивств. Це ті коло 400 українців, про яких говорить Т.А. Ольшанський, посилаючись на Василя Веригу і "Літопис УПА". Це були вбивства індивідуальні з політичних мотивів. Але в Люблінщині-Холмщині не дійшло до масових убивств ні українців, ні поляків. Там не було винищування мирного населення. Тло вбивств було зовсім інше, ніж на Волині.
На Волині образ був зовсім інший. Там "боротьба" поляків за втримання "статус кво анте беллум" зводилася до самозахисту поляків перед нападами УПА. Роли А.К. зводилася до захисту населення, а цей захист, з
