Перша криївка (Екскурс в нашу юність) - Богдан Васильович Леськів

У школі ми не контактували. Вчилися у різних класах. Жили у різних селах. Але часто зустрічалися поглядами. Здавалося, навіть поглядами розмовляли.

Якось на волейбольному майданчику. передаючи мені м’яч, він, ніби між іншим сказав: «Треба поговорити…»

Я розумів, що розмова має відбутися без свідків. І, звісно, не на території школи.

Так вийшли один на одного.

— Є молодіжна підпільна організація «ЮнрУ»(Юний революціонер України), — сказав він. — Як ти ставишся до того, щоб утворити Озернянське крило і очолити його?..»

Незабаром він, як керівник цієї організації, приймав у мене присягу.

А через якийсь час я, як керівник Озернянського крила, приймав присяги від своїх побратимів. У тому числі й від рідного брата…

Присягали ми на вірність Україні, на служіння великій справі її визволення. — померти, але ніколи не зрадити. Ні цієї справи, ні один одного…

Зараз думаю: чи добре знав я тоді Богдана Леськіва, що йому повірив? Адже у ті страшні часи люди самі собі не довіряли…

Не знав. Мене вела інтуїція… І не підвела…

ЮнРУ. Маленька підпільна організація. У кількох селах. З іще безвусих «підпільників». Що могла протиставити вона могутній імперській машині? Яка перемолола півсвіту.Винищила десятки мільйонів своїх і чужих людей. Ущерть переповнила тюрми й концтабори тими, хто мав найменшу необережність словом чи ділом виявити невдоволення нею… І ось кілька десятків юнаків об’єднуються у вкрай ворожу цій імперії організацію. Готують себе до того, щоб достойно включитися в боротьбу проти неї.

Що це? Безглуздя? Дитяча романтика на краю прірви? Кимсь провокативно розбурхана, кинута на знищення?.. А чи, може, ми були такими відчайдухами?..

Ми були такими, якими мають бути діти чесних і чистих українців. Ми були нормальними синами нормальних батьків.

Кожен усвідомлював, шо його чекає. Що уготовано батькам в разі провалу. Але сумнівів у доцільності нашої роботи не виникало.

На життєвому шляху кожної людини є своєрідні «контрольні пункти». На яких Творець ніби перевіряє: «Ну що там уклали в твої гени пращури, предки, діди, батьки?»

І на окремому клаптикові життя, наче на екрані, постають або цілющі зерна людських чеснот, або ж — полова і гниль… Або ж іще гірше — бацили страшної зарази рабства і продажности.

Я дякую пращурам, що сформували мою душу українською. Дякую Господові, що святими і світлими промінчиками, наче золотими нитками, пришив мою маленьку юнацьку душу до великої душі мого народу.

Дякую Батькам, що не дали цій душі забруднитися і занапаститися. Дякую долі, що цю перевірку послала мені саме у юнацькі роки. І дякую Творцеві, що дав мені тоді таких побратимів, як Богдан Леськів, Зиновій Шафранський, Степан Квасницький, Зиновій Микитів, світлої пам’яті Богдан Берестецький, Мирослав Леськів, Богдан Дудар, світлої пам’яті Зиновій Вонс, світлої пам’яті Богдан Безубка, Зиновій Демидяк, Михайло Христинич, світлої пам’яті Мар’ян Дубицький, який зі зброєю в руках героїчно загинув у бою з червоною чумою. Ми всі міряли життя мірками честі і совісті. І всі готові були віддати його на вівтар боротьби за волю України.

“Юний Революціонер України”…

Ми не зробили нічого революційного. Ми, маючи національну совість, яку нам передали батьки, вчилися високої Національної честі.

Євген ДУДАР

Ми йшли на зустріч з Мар’яном. Літньої теплої тихої ночі вибрались з села на берег річки Осушки. Для нас, усіх трьох, то було перше, доволі складне завдання: вийти з-під контролю матері. Один Бог відає, як вони страждали за нас і через нас. Звичного вечора, а тим більше у неділю і святкові дні ніяка сила не могла втримати нас вдома. Матері просто вичікували довгими, часом дуже довгими вечорами, коли ми повернемось додому. А вечори ті були сповнені різних звуків — коли лунала музика, пісні, а коли відлунювали далекі кулеметні черги, вибухи… Нещасна мати думала: а може, вони — там… Одного разу я повернувся далеко за північ. Мати стояла у дверях. Я підійшов до неї, вона вдарила долонею мене по обличчю. Я мовчки пішов у хлів, де біля корови була моя лежанка… Я забув про цей епізод, а після смерті матері мене завжди мучила думка: ну, чому вона лише один раз мене вдарила, чому не кожного вечора? Наші матері — то найбільша загадка нашого минулого… Коли матері остаточно заснули, ми взялися за своє діло. Наш похід поночі був незвичайним. Ми вперше йшли на зустріч з підпільниками. Не сумнівались, що там буде не лише один Мар’ян, а і його друзі по боївці. Як керівник організації, я вирішив, що зі мною підуть лише Зенко та Володимир, інші — нічого не знали. За останні роки існування нашої підпільної організації ми доволі добре освоїли правила конспірації. Зокрема — одне з перших: про конкретну справу знають лише ті, хто має безпосереднє відношення до цього. Правда, сьогоднішня намічена зустріч порушувала знані нами правила, але це ми списували на те, що Мар’ян — наш найближчий друг, знає добре нас.

А взагалі члени підпілля УПА мали добре розроблену схему спілкування з молоддю, яка горнулась до них, прагнула співпраці. Насамперед, вони ніколи не влаштовували спільних зборів та виступів перед молоддю ватажків підпілля. Осмислюючи всю наступну нашу історію, я уявляю собі, скільки біди, скільки клопотів на майбутнє залишили б нам такі збори. Звичайно, повстанці давно знали про нашу організацію, поступово вони зустрічалися з кожним її членом. Але це робилося розумно, обережно. Кожного попереджували про зберігання таємниці. Зрештою, я також безконечне число разів повторював їм: не розголошуйте зайвої інформації. Якщо потрібно було передати якусь відомість, застереження тощо, то це робилось натяком, обережно, і ніхто не мав права допитуватись, прискіпатись до товариша.

У нас уже був певний досвід, хоч робили ми безліч помилок, просто дурниць. Господи! Ми ж були підлітками, жили та діяли у такий складний час!

…Та намічена зустріч виходила за рамки звичного, буденного, і можна зрозуміти, чого ми були такими напруженими, схвильованими. зустрічатися вночі, в лісі з повстанцями… А якщо десь там засідка?.. Уява наша домальовувала картини… Але ми йшли. Річка Осушка була знаменитою у минулій війні. Тут протягом багатьох місяців стояв фронт. Осташівці були радянською стороною, а село Данилівці та правий берег Осушки — німецькою. (Тут я змушений пояснити вживання деяких понять в Галичині у часи моєї юності. У нас не казали окупант, фашист, агресор і т. п. Було два поняття, які вбирали в себе всі інші — німець та москаль.) Те місце на річці, куди ми