Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
Тож - випадки в Холмщині не мали ніякого, або майже ніякого впливу на розвиток подій на Волині, а в кожному разі не були вони причиною тих подій.
Нестор галицьких журналістів, близький до ОУН (був на І Конгресі ОУН в 1929 p., разом з Василем Мудрим), довголітній редактор органу УНДО - "Діла", Іван Кедрин не вірить, що були масові вбивства поляків, він бо пише про ... польські обвинувачення українців у ніби-то масових вбивствах поляків під час останньої війни.... І далі: Це незаперечна правда, що під час німецької окупації Польщі діяли українські націоналістичні боївки, але діяли також боївки польські Хто з них перший розпочав винищування цивільних людей другої національності - трудно сьогодні ствердити. Найтемнішою сторінкою у книзі українських боївок є, мабуть, нищення ними в деяких селах українських людей, але римо-католиків, так званих латинників. [311]
Автор, людина поважна, не бачить, однак, УПА, тієї грізної машини народовбивства, хоч читав він книжку А. Щенсняка і В. Шоти "Шлях у нікуди", про яку каже, що вона яскраво різниться своїм таки деяким науково-історичним об^єктивізмом від літератури про український націоналізм, яка появилася і появляється в УССР. [312] Він не бачить УПА, а чи з "патріотичних міркувань" вдає, що не бачить. Невже він, людина, яка була при народженні ОУН, яка знала від самого початку документи ОУН, не міг поєднати стратегічного плану ОУН "усунення" з українських територій "займанців" з тим, що діялося на Волині й в Галичині? Чи його, Івана Кедрина, писання, це теж його вклад у дезинформаційну політику ОУН?
Петро Мірчук пише: Опорою для більшовицьких партизан (котрих поборювала УПА - В.П.) на Поліссі й Волині стали - польські колоністи. [313] Це, мабуть, і була, за П. Мірчуком, причина, задля якої ОУН скерувала боротьбу проти поляків, точніше проти польських колоністів. Тільки автор забув, або вдає, що не знає, що польських колоністів більшовики ще в лютому 1940 року депортували в Архангельську область або за Урал. їх, польських колоністів, не було вже в 1943 р. Багато з них згинуло в лісах Півночі СРСР, проте чимало вижило. Не відомо, чи вижили б вони, коли б їх більшовики не депортували. В Західній Україні після 1940 року залишилися тільки ті поляки, котрі від поколінь жили серед українців. А те, що поляки співпрацювали з червоними партизанами, то вони мали на це не тільки моральне право (захист партизанів перед нападами УПА), але й політичне, бож від 1941 р. уряд Польщі в Лондоні став союзником СРСР. Те, що польські села були "опорою" для червоних партизанів, ще не означає, що ті польські села добровільно чи з охотою давали їм продовольство. Партизани, які б вони не були, не тільки просили, але й вимагали від місцевого населення. І за це винищувати це населення - зовсім не становить виправдання. Названий автор, історик ОУН і УПА, в основному промовчує "війну" проти поляків, фрагментарично тільки згадує: Одночасно УПА унешкідливила польські "пляцувкі" та звузила терени, опановані більшовицькими партизанами. [314] Оце скромне "знищила польські пляцувкі" зовсім добре може означати знищення десятків тисяч поляків, села яких П. Мірчук називає "пляцувками". Поляки, як видно з отриманих мною реляцій, справді вдавалися за допомогою до червоних партизанів, прохаючи захисту від УПА. Вони навіть шукали захисту в німців. А те, що червоні партизани мали харчі з польських сіл, зовсім не дивує, адже українські села були опановані ОУН-УПА і за допомогу червоним партизанам була одна кара - смерть.
Інший націоналістичний історик, Мирослав Прокоп, у статті "Українське протинацистське підпілля 1941-1944", пише: Незалежно від того, що обидва народи знаходились під німецькою окупацією і вели боротьбу проти німців, історичний антагонізм між Україною і Польщею зберігся далі і призвів в роках війни до дуже трагічних зударів. На Підляшші і Холмщині польські боївки винищували в роках 1942 і 1943 українську інтелігенцію, на Волині польські колоністи часто солідаризувалися з німцями в протиукраїнських акціях, українське підпілля і відділи УПА застосовували відплатні акції у відношенні до поляків, словом поглиблювалася трагедія обох народів у кривавих зударах. [315]
Кожна неупереджена людина впізнає в писанні Мирослава Прокопа не історика, а пропагандиста. Колишній член ОУН-б, тепер ОУН-з намагається недомовленням замазати дійсний образ подій. Він пише: обидва народи знаходились під німецькою окупацією і вели боротьбу проти німців. Оминає те, що це ОУН-б, участю "Нахтігаля" і "Роланда", була співагресором. Не згадує він про причини винищування українських інтелігентів в Холмщині й на Підляшші. Навіть не намагається вказати на причину того, що "польські колоністи часто солідаризувалися з німцями в протиукраїнських акціях". А все, що діється, має свою причину: поляки (не польські колоністи, бо їх не було вже в той час на Волині), зверталися до німців, а навіть вчиняли разом з ними відплатні акції проти бандерівців, які нападали на мирне польське населення, винищували його.
Яніна М. з-під Щеціна в Польщі, в листі до польського історика Владислава Побуг-Маліновського, пише, що бандерівці нахвалялися: німіців виженемо, поляків виріжемо, а совєтів не пустимо сюди [316]
Оце і вся політика ОУН-УПА, оце і причина масових убивств. Краще стратегічну мету ОУН-УПА 1943 р. на Волині не можна схарактеризувати. Тільки ж це був вираз донцовської "волі", а не реальність. Сили в ОУН-УПА було настільки, щоб вирізувати поляків, але не було в них сили, щоб вигнати