Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— Вони кожен день божеволіють, — твердив Хихикало.— Звикли.

— Штовхайте, ну! — гаркнув Борис. Хихикало і Мовчун подивились на нього, знизали плечима і так штовхнули діжку, що вона мало не із свистом покотилася в яр.

На їх подив недосвідчений Борис не тільки залишився живий, але навіть цілий і неушкоджений. Похитуючись, як Михайло, він виліз із діжки, покрутив головою і щиро промовив:

— Ні, ти подивися, як здорово!

— Сам дивися, — буркнув Хихикало, розчарований тим, що Борис не зламав собі ну хоча б мізинця. Тоді б знав, як дурням наслідувати. Це дуже заразливо. Він сам, Хихикало, відчув непереборний потяг теж спікірувати на дно яру. І тільки великим зусиллям волі подолав це божевільне бажання.

Коли ж пішов і Борис з компанією, на краю яру з'явився сторож. Він, немов хлопчина, підглядав весь цей час за хлопчиками з-за огорожі. Сторож спустився в яр і, крекчучи, викотив нагору найбільшу діжку. Постояв, поміркував. Забрався всередину. Посидів там трохи, немов старогрецький філософ Діоген. Виліз, гмукнув. Знову задумливо постояв. І пхнув діжку ногою.

Вона з гулом покотилася в яр.

— Мабуть, спортсмени, — мовив він, тому що звик через старість міркувати вголос. — Розрядники, — додав подумки.— Майбутні космонавти, не інакше.

Мошкіни фарбували баркас і сумно поглядали на численні синці один в одного. З кожною хвилиною синці все яскравіше наливалися блакитними, червоними, ліловими та фіолетовими фарбами, синці розцвітали, як квіти на клумбі.

— Можна подумати, вас учорашній леопард покусав, — сказав близнюкам Женька, хоча в нього і в Михайла вигляд був не кращий.

— Ти на себе подивися,— порадили Мошкіни.— Сіро-буро-малиновий.

— От-от! А що тітка Клава скаже?! — заскиглив Женька. — Оголошую забастовку! — Він шпурнув пензель на землю.— Бачили по телевізору кіно «Страйк»? Вони там відмовилися працювати через нелюдські умови!

І тільки він це промовив, як раптом...

Але цьому «раптом» передували інші неабиякі події.

...Крах витівки з перефарбованим Фантомасом не давав спокою Борисові.

— Не все зразу вдається, — переконував він Мовчуна.— Треба ще раз спробувати.

«Досить!» — написав Мовчун на аркуші в блокноті.

— Та ні,— умовляв його Борис, погладжуючи свої «діжкові» синці, — ми тепер по-розумному. Ось побачиш.

«Фарбувати не дозволю!» — написав Мовчун.

— Ну востаннє, їй-богу! — благав Борис. — Славко, скажи йому, — повернувся він до Хихикала.

— Їй-богу, — мляво повторив той і стурбовано запитав: — А нас ця псюра знову на дерево не зажене?

Вони сиділи на веранді у Мовчуна. Фантомас розлігся в кутку на старій тигровій шкурі, дуже побитій міллю. Голова його лежала на голові тигра, Фантомас поглядав на хазяїна і помахував хвостом. Та коли він переводив погляд на його друзяк, хвіст не ворушився.

— Геніально! — раптом скрикнув Борис.— Ха-ха!

Фантомас скочив і загавкав.

— Ми його переодягнемо в тигрову шкуру, він до неї звик,— уявляєте!

Мовчун потягнувся було за блокнотом, та Борис перехопив його руку:

— Ти помовч! Послухай спочатку. Адже ж і фарбувати собаку не треба. Підв'яжемо тигрову шкуру, вона в тебе страшна, як смерть! А голову собаки в голову тигра засунемо!

Мовчун знову потягнувся за блокнотом, та Борис знов його зупинив:

— Помовч! Знаю. Скляні очі в тигра тимчасово виймемо, а дихати собака буде крізь роззявлену тигрову пащу! Зубів он скільки буде, чотири щелепи! — захопився Борне.— А хочеш, ми ще пару дірок тигру в носі проб'ємо для собачого дихання! Ну як?

Мовчун довго мовчав, а потім неохоче кивнув. Вони взяли шкуру і повели собаку в своє укриття за скелями, звідки завжди підглядали за хлопцями, що поралися біля шлюпки.

Борис не помилився, Фантомас досить спокійно поставився до шкури тигра, в яку його одягли. І справді, він давно звик до її вигляду та запаху. Вже не перший рік вона правила йому за ліжко. Ось тільки голову тигра він спочатку не дозволяв на себе надівати. Але Мовчун зумів-таки «умовити» його. А ще він надів псу намордник, незважаючи на бурхливі протести Бориса, який вважав, що з чотирма щелепами «страхіття» буде ще страшніше.

Вони підійшли до скель з тилу і обережно визирнули.

— Синці лічать,— хихикнув Славко.

— Так. — Борис почав розмотувати довгу мотузку, яку завбачливо взяв з дому. — А взагалі правильно, що ми йому намордник наділи. Хоча він і лапами може... Нічого, стримаємо, — мурмотів він, — я через них у колонію потрапити не хочу.

— Ніхто не хоче, — підтвердив Хихикало. Мовчун кивнув.

— Ну, скільки там до них? — нетерпляче спитав Борис.

— Метрів десять запросто, — повідомив Хихикало.

— А мотузка — вісім, — підбадьорливо сказав Борис понурому Мовчуну. — Прив'язуй до нашийника. Випускай собаку, і полундра! Не бійся, нічого вона з ними не зробить. Втрьох утримаємо?

— Утримаємо,— сказав Хихикало.

— Тільки не зразу вибігаємо рятувати, — попередив Борис. — Нехай Фантомас якнайбільше пробіжить, на всю мотузку, щоб злякалися!

Мовчун заклопотано кивнув.

...Саме тоді Женька і оголосив «забастовку», згадавша про фільм «Страйк». Раптом кіт Мошкіних, який приходив на «верф» повалятися на м'яких стружках, скочив з гучним сичанням і здибив шерсть.

Хлопчики озирнулися. Біля скелі стояв ТИГР! Неймовірно моторошного вигляду, облізлий і тонконогий! Очі його, що глибоко запали, здавалися такими бездонними, немов