Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— Так... шторм, — сказав він. — Га?

— Не будемо? — не витримав Женька.

— Будемо... Скільки, гадаєш, зараз балів?

— Вісім! — випалив Женька.— Чи дев'ять!

— Від сили п'ять, — сказав Мишко.— Поганенько... Шкода навіть... Та ти не засмучуйся, що-небудь краще вигадаємо. Є в мене думка.

Вони зайшли за Мошкіними, і Михайло повів усіх до моря. Близнюки ступали мляво, неприхильно поглядаючи на розбурхане море. Женька вже встиг їм шепнути дорогою про випробування, тому що, як він вважав, уже краще втрьох боятися, ніж одному. Сміливіше себе почуваєш. Мошкіни йшли і говорили страшними голосами, ніби Женьці, а насправді намагалися залякати свого «капітана».

— Ну і шторм! Всі судна на якорях! Вихід у море закрито! Нікому купатися не дозволять! Ну і шторм.

Михайло, не розуміючи, поглянув на них, потім, збагнувши,— на Женьку і промовив:

— А-а... їм уже відомо.

Але він чомусь привів їх не до моря, а на стару пристань, до сторожа. Мошкіни і Женька відразу повеселішали.

— Звичайно, — запобігливо усміхнувся Женька Михайлові, — ти правильно вирішив. Наберемо дощок, цвяхів. Які тут випробування, такий штормище! Десять балів!

— Не здіймай хвилю, — ласкаво сказав йому Михайло і, привітавшись до сторожа, спитав, чи нема в нього непотрібних, списаних діжок.

Сторож сказав, що є, скільки завгодно. Він уже звик до найнесподіваніших прохань хлопчиків.

— Я їх он за тим парканом у яр скотив,— показав рукою сторож.— Ціла купа в яру.

— В яру! — зрадів Михайло і загадково промовив: — Це добре, що яр шукати не треба.

— Ярів у нас скільки хочеш, — Женька не розумів, нащо знадобився яр.

Хлопчики обійшли пристань і вийшли до глибокого, крутого з цього боку яру. Протилежний схил яру був удвічі нижчий. На дні яру справді лежали діжки. Деякі розсипалися, інші були на вигляд непошкоджені.

— Чудово, — посуворішав Михайло, — дістанемо кожному по діжці, кожний забереться в свою і — лети вниз! Краще від будь-якого шторму хитавиця.

— Страшно, — затремтіли Мошкіни.

— А я...— дзвінко почав Женька, — якщо залізу в діжку, нізащо не наважусь скотитися! Так і сидітиму!

— Не журись, зіштовхнемо, — запевнив його Михайло.

— Страшно, — знову сказали Мошкіни, відступивши від краю яру.

— У плаванні буде страшніше, — насупив брови Михайло. — Тут випробуєте — там не розгубитесь, звичніше буде. І не лякайтесь! Навіть на Ніагарському водоспаді в Америці у діжках спускалися!

— Так то — в Америці,— скиглив Женька. — Так то — по НіагарськомуІ А тут ось яка глибочінь!

— На берег спишу, — пригрозив Михайло.

Сховавшись у густих кущах на тому боці яру, всюдисущі Борис, Мовчун і Хихикало марно прикидали, що тут відбувається. Мишкова команда розчищала дно від уламків, викочувала нагору діжки, прибирала зі схилів каміння, залізяки і навіть тріски.

І ось на краю урвища вишикувані в ряд чотири діжки, покладені набік.

Михайло заліз в одну з них.

— Штовхайте, — гучно сказав він. — Ну? Наказ чули?!

Мошкіни штовхнули — і діжка з гуркотом покотилася вниз! Вона застряла у густому кущі бузини на дні яру, і Михайло, похитуючись, вибрався з неї. Сів і очманіло закрутив головою.

— Чудово гойдає! Краще від шторму! — отямившись, весело загукав він. — Давай! Женько-о, давай!

Рушити слідом за Михайлом Женька не наважився. Він спустився косогором, уважно оглядаючи шлях, який йому доведеться подолати.

— Розраховує, — з повагою промовив Борис.

Женька прибрав з дороги малюсінький камінчик. Вибрався на косогір, пом'явся, глянув скоса на Мошкіних і нерішуче забрався в діжку. Мошкіни штовхнули — і діжка покотилася, з неї далеко і гучно лунав розпачливий Женьчин вереск.

Михайло ледве встиг відскочити вбік:

— Ти що на мене діжку котиш!

Женька, крекчучи, виповз, схлипнув і почав обмацувати себе.

Покотилася третя діжка. Вона мчала незвичайно швидко та високо підскакувала. Ось вона підскочила ще раз, з гуркотом ударилась об дно яру і — розпалася! Купа обручів і трісок... І нікого!!!

Михайло з Женькою злякано переглянулися. І тут покотилася четверта діжка. Виявилося, попередню Мошкіни пустили порожню, на пробу. Тому вона так і підскакувала.

Четверта діжка із страшенною швидкістю промайнула повз Женьку і Михайла. Вона мчала з такою швидкістю, що легко викотилася невисоким та пологим протилежним схилом і зупинилася тільки нагорі — по той бік яру. З діжки рачки виповзли обидва брати Мошкіни. Вони здивовано втупилися очима вниз, не розуміючи, як це вони опинилися нагорі, ніби зовсім не було карколомного спуску.

— Ох-ох-ох...— застогнали вони.

— З глузду з'їхали, — сказав у кущах Хихикало Борисові й Мовчуну.

— Мо-лод-ці! — похвалив Михайло своїх «мореплавців». І його команда пішла слідом за ним геть, шкутильгаючи та лічачи на ходу садна, синці й гулі.

— Сам ти з глузду з'їхав, — запізніло відповів Борис, вилазячи з кущів. — Он спробуй!

Хихикало переконливо мовчав. Борис обійшов навколо діжки Мошкіних, яка лежала біля схилу.

— Ех, була не була,— і забрався всередину.— Штовхайте.

— У тебе ж досвіду нема,— відговорював Хихикало.

— А в них