Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

«Може, не треба?» — знову написав Мовчун у блокноті.

— Треба, — знову сказав Борис.

Вони зайшли в магазин і купили заповітну коробку «Лондоколору». Фантомас, якого залишили на вулиці, вороже дивився на них з-за шибки, немов передчуваючи щось недобре. Адже собакам передається настрій хазяїв. А настрій у Мовчуна був препоганий, про це здогадалася б перша-ліпша людина, подивившись на нього, не те що собака.

Найгірші побоювання Фантомаса виправдалися через якихось півгодини, коли Борис у відлюдному місці за старою пристанню розпечатав коробку й висипав порошок у таз з водою. Хихикало почав розмішувати рідину широким малярським пензлем. Мовчун тримав собаку за нашийник. Фантомас, який не смів рикнути на хазяїна, стримано гарчав на Бориса і Хихикала. Процедура, яка мала відбутися, йому явно не подобалася.

— Все життя заїкатися будуть, — затрясся від сміху Хихикало і осікся, подивившись на Мовчуна. — Не бійся, не заїкнуться. Ми ж їх врятуємо, як тільки вони з переляку на дерево залізуть.

...Михайло, Женька і Мошкіни поверталися додому після роботи по вузькій вулиці вздовж гомінливого струмка. Вода у струмку була така холодна, що навіть не встигла нагрітися, хоча і пробігала довгий шлях до моря. Тому йти по вулиці було особливо приємно задушливого вечора. Тут завжди віяло прохолодою, немов од вентилятора, який поставили до відкритого навстіж холодильника.

— Дощок повно, — торохтів Женька. — А ось з парусом зовсім погано.

І тут... Жах! Із-за рогу вискочив величезний, білий, немов сніг, звір з червоною пащею! «Р-р-р-р!»— загарчав вів на все місто. Зі звіра падали додолу густі білі краплі, а лапи залишали білі сліди.

Слідом за ним вискочив Мовчун, але «рятувати» вже не було кого... Ті, кого треба було рятувати, перестрибнули через паркан. Але вони могли б і не тікати. У Фантомаса була своя мета. Він з ревінням плюхнувся у струмок, і вода навкруг нього забарвилася у білий колір.

З-за рогу висунулися Борис і Хихикало. Побачивши їх, Фантомас вискочив із струмка і, обігнувши Мовчуна, що розвів руки, помчав до своїх «катів». Вони з криком побігли від нього вздовж провулка і з неймовірною швидкістю вилізли на дерево. Це була тонка молода липа, вона тріщала й гнулася під їхньою вагою. Фантомас кружляв навколо деревця, показуючи кривдникам великі ікла. Завищавши від люті, він стрибнув, зідравши кігтями довгі стрічки кори. Ламаючи суччя, Борис і Хихикало полізли ще вище.

— Рятуйте! — зарепетували вони.

Мовчун, що якраз прибіг, демонічно подивився на пса і кивнув. Фантомас, винувато опустивши очі, теж кивнув і сів біля ніг хазяїна. Мовчун вийняв блокнот і написав великими літерами:

«Злазьте», — і показав хлопцям.

— Не зліземо, — дружно відповіли Борис і Хихикало.

— Скажений, — вимовив Женька, після того як утікачі віддихалися. — Скажений леопард. Бачили, як з нього піна капала!

— Авжеж, скажений, — сказали Мошкіни. — Вперше таку звірюку бачу.

— Звідки він — леопард?! — непевно зауважив Михайло.

— Звідки? З гір, мабуть, спустився, — облизав пересохлі губи Женька.

— А чого він у місті не бачив? — зауважив Михайло. — Навіщо він сюди прибіг?

— Я ж сказав, тому що скажений,— відрізав Женька.— Скажений леопард.

— А може, барс? — буркнув Михайло.

— Ну, нехай барс, — погодився Женька. — Скажений барс.

— А по-моєму, не барс і не леопард, — задумливо сказав Михайло. — Здається, злий собака. Великий злий собака.

— Великий, злий і скажений собака, — уточнив Женька, — якщо ти бажаєш. Але таких величезних собак не буває!

— Та хоча б у Мовчуна, — заперечив Михайло.

— Тримайте мене...— засміялись Мошкіни. — У Мовчуна — з велике теля, а цей — з маленького бичка!

— Може, підемо подивимось? — запропонував Михайло.

«Капітану» було соромно перед «командою» за свій переляк.

— Іншим разом, — відізвалися Мошкіни. — Завтра.— І заквапилися.— Сьогодні я спати хочу.

— І я,— пискнув Женька, — сьогодні... А ти йди сам. За нас не журись.

Але Михайло не пішов, мабуть, тому, що «не хотів за них журитися».

Вночі Михайло і Женька довго сперечалися про собаку-леопарда-барса, поки тітка Клава не постукала знизу.

— Скажений барс — нісенітниця, хоч і страшно,— пошепки промовив Женька.— Знаєш, чого я найбільше у світі боюся? Шторму. Як почне кидати.

— А Мошкіни бояться шторму? — суворо запитав Михайло.

— Ще більше за мене, — відповів Женька. — А в плаванні багато штормів буде? Два чи три?

— Тисяча три! Особливо на Ладозі, — засміявся Михайло і значуще пообіцяв: — Завтра я вам спортвипробування на шторм влаштую. Добре, що ти мені сказав.

Женька помовчав, перевернувся кілька разів на ліжку.

— Мишко, га, Мишко...

— Що? — сонно спитав Михайло.

— Вважай, що я тобі не казав... про шторм. Гаразд? Тоді й спортвипробування не потрібне. Адже так?

Та Михайло нічого не відповів. Він уже спав.

«Смикнуло мене за язик, — розсердився сам на себе Женька, а потім розсердився на Михайла. — А він і радий! Не забуде!»

Женька сподівався, що Михайло, якщо не забуде, то хоча б передумає. Вранці, як на зло, навіть з вікна видно,