Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

У цьому червні Женьці минуло дев'ять років, але він був ось уже майже два тижні чи не найнещаснішою людиною на світі. А йому ж так щастило. Живе він біля Чорного моря, хлопчаки всієї країни напевно йому заздрять. Батько у нього — капітан далекого плавання, хлопчаки всього міста Женьці заздрять. А друзі у Женьки які: другокласники брати-двійнята Мошкіни — в лупу не відрізнити, і навіть говорять одне і те ж в один голос,— хлопчаки всієї вулиці йому заздрять. І зовнішність у Женьки молодецька, гляне в дзеркало — викапаний Котовський, тільки в дитинстві, без вусів, ну й волосся густіше! А тут маєш!

Поки Женька не перейшов у третій клас, все було гаразд. Раніше він грався собі у дворі з Мошкіними. Ніхто його не чіпав.

А вулиця — це не подвір'я. Тут свої порядки. Вони встановлені плечистим п'ятикласником Борисом та його компанією: четвертокласниками Вітькою Мовчуном і Славкою Хихикалом. Такі прізвиська їм дали за те, що Вітька весь час мовчить, а Славка хихикає. «Відчаюги», як називає їх Женьчина тітка.

За останній рік Женька витягнувся аж на півголови. Побачивши, що Женька виріс, Борис і «компанія» відразу за нього взялися. Тільки і втіха: від них не він один, а вся вулиця стогнала, усі школярі з молодших класів. Будь-коли «компанія» може ні за що ні про що тобі гучного щигля по макітрі дати; смикнути дівчисько за косу, якщо вона є; відняти склянку газованої води біля автомату; вибити з рук у пилюку вершкове морозиво або поставити тебе у довжелезну чергу за квитками в кіно — для себе. З нудьги вони розважалися, як могли. Добре хоч те, що вони годинами грали в доміно, як пенсіонери, біля будинку Мовчуна, тоді вони нікого не чіпали. Звичайно, якщо ти не йдеш повз них. А як же тут не пройти, якщо це найкоротша дорога до моря, а будинок Мовчуна — останній на вулиці. В обхід — за годину не обійдеш, довкола понабудовано санаторіїв, пансіонатів, скрізь височенна огорожа. А біля воріт сердиті дядьки у кашкетах чергують, зараз до тебе: «Ти куди, хлопчику? Ти тут відпочиваєш? Іди звідси, не бешкетуй, у нас пляж закритий!..» А хто бешкетує? Борька з компанією, коли до моря не пропускає. Минаєш їх тихесенько, майже не дихаєш, а вони — гнилими яблуками. Їм кричиш:

— Вас же не чіпають!

— Як же не чіпаєш?!— обурюються вони.— А сам повз нас ідеш! Хто тобі дозволив?

Женьчина тітка Клава, сестра його мами, багато разів Борьчиному батькові скаржилася, а вій одне твердить:

— Я в хлоп'ячі справи не втручаюся. Та коли ви наполягаєте, можу свого балбеса просто на ваших очах відшмагати.— І грізно додавав: — Так, що й не встане!

— Не треба, не треба,— враз лякалася тітка Клава.— Може, я помилилася.

— Ото ж бо й воно,— басив він.— Краще дивитися треба. А ще ходять...— І кричав навздогін:— Окуляри купіть!

А потім говорив Борьці:

— За те, що я тебе врятував, ти сьогодні візок із фруктами на базар повезеш! — Батько його був дуже зажерливий, цілими днями стовбичив на базарі. І взагалі Борьчина родина влітку спала на розкладачках на подвір'ї — увесь будинок здавали дачникам-«дикунам», від підлоги до даху, разом із горищем. І літню кухню, і сарай, і навіс дров'яний. Собачу будку, мабуть, здали б, але ж її у них не було.

Тітка Клава називала Бориса «переростком».

— Розуму в нього менше,— пояснювала вона Женьці,— ніж зросту.

— Отже, він недоросток,— сперечався з нею Женька.— У нього розум не виріс.

Спробував би він це самому Борисові сказати!

Якби Женьчин батько, капітан, знав, що таке станеться, нізащо не пішов би в далеке плавання. А може, і пішов, але, йдучи, сказав би:

— Син моряка повинен твердо на ногах стояти, а не рюмсати.

Ні, він, Женька, не став би батькові жалітися. От мамі він, мабуть, розказав би... Ну, щоб порадитись. Але мама поїхала до батька в місто Жданов, де його сухогруз після повернення став на терміновий ремонт.

Ні батька зараз у Женьки, ні матері, а життя все гіршає, і ніяка тітка Клава не може дати йому допомоги. Хіба з Борькою, Мовчуном та Хихикалом порозумієшся? Адже у Вітьки Мовчуна ще й величезний пес, щось середнє між догом та вівчаркою! Стане на задні лапи і, мабуть, буде вищий від Женьчиного тата. Ну, може, і не вищий. Та коли він вуха нашорошить, то вже точно! І кличка моторошна — Фантомас.

Ось нещодавно загоряли на гальці безлюдного дикого пляжу брати-близнюки Мошкіни і Женька. І раптом з'являються Борис, Хихикало та Мовчун із своїм псом.

— Я додому! — схопився Женька.

— І я! — підвелися Мошкіни.

— Стій! — посміхнувся Борис.

Вони зупинилися.

— До мене! — наказав Борис.

Вони підбігли. Він не поспішаючи роздяґся.

— Натріть мене,— і вийняв з кишені баночку вазеліну.

Хихикало захихикав, Мовчун кивнув, а Фантомас подивився на хазяїна, теж кивнув, роззявив зубасту пащеку і, мабуть, глузуючи, висунув довгий і рожевий язик.

Довелось підкоритися... Мошкіни натирали Борису ноги, а Женька — спину.

— Сильніше!

І вони, здригнувшись, так натиснули, що... Борис упав.

Хихикало хотів захихикати, щось пробулькотів, але