Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— Ще як хочу! — загорівся Хихикало, а Мовчун весело кивнув.

— Скарбів ніяких ми, звичайно, не знайдемо, — продовжував Борис, — брехати не буду. Ну хіба що у хаті — купа піратської зброї, шаблі там, шпаги з коштовними рукоятками з діамантів, смарагдів і плексигласу. Зате у підвалах фортеці — діжки з напоями! Лимонад, крюшон, квас — п'ятсотрічний! Смачні, ох!..

Хихикало і Мовчун мрійливо замислилися: їж собі дикий виноград, утричі крупніший за домашній, пий із старовинних кухлів змішаний з лимонадом крюшон, а з крюшоном квас, а з квасом — найсмачніший напій «компот угорський», грай собі в доміно — красота!

...Борис, Мовчун і Хихикало сиділи на піску за кам'янистим пасмом і зачаровано дивилися один на одного, не бачачи один одного.

— А Фантомас? — опам'ятався Хихикало, глянувши на Мовчуна.

— Візьмемо з собою, — сказав, остигаючи, Борис .— От з якою кісткою бігати буде! — і широко, до кінця, розвів руками.

Борис і Хихикало помовчали. Мовчун теж «помовчав». Коли він хотів щось сказати, у нього були особливі очі і взагалі такий вигляд, що можна було подумати: він розмовляє, а не мовчить. Це одразу відчувалося. Він і в школі не розмовляв, характер такий, як визначили лікарі-психіатри, до яких водили його батьки — любителі балакати. У школі він відповідав на запитання вчителів тільки письмово. З усіх предметів. А оскільки він робив багато помилок, кома не там чи слово «додати» написано «дадати», то йому весь час знижували будь-яку оцінку на «одиницю». Його налякав у дитинстві великий собака, і він не «захотів» з того часу розмовляти. Дуже боявся, що заїкатися буде. І тому не наважувався. І примусити його ніхто не міг. Хлопчики вважали його розумним за мовчання, а він і насправді був зовсім не дурний. Коли батьки за порадою лікаря купили йому величезного пса, сподіваючись, що це його вилікує (клин, як то кажуть, вибивають клином), він, навіть мовчки, так виховав собаку, що той слухався найменшого поруху його брів — а це не кожен зуміє!

— ...Ну, а потім у Капітанську бухту попливемо, в Блакитну затоку, — зажурено сказав Борис, дивлячись на бурхливе море. — Чи ще в яку...— згадав він розмови, які підслухав під шлюпкою.

— А далі що? — спитав Хихикало. Мовчун кивнув.

— А нічого! — скипів Борис. — У доміно і тут грати можна!

— А навіщо вони туди збираються? — доскіпувався Хихикало.

— А я звідки знаю! З якоюсь дуже далекою метою, а не просто так. Роби, як я, зрозумів? — уїдливо сказав Борис.

Він раптом зрозумів, що ні в яку піратську лагуну Мишко плисти не збирається. Звідки лагуни та атоли у Чорному морі візьмуться?

Тому весь цей день Борис думав, що ж таке зробити «як я», щоб Мишко та його друзі прийняли їх до своєї команди.

— Надумав! — заявив він увечері дружкам у дворі Мовчуна. — Налякаємо, а потім врятуємо! Мишко тоді сам нам усе-усе довірить!

— А як лякати будемо? — запитав Хихикало.

— Простіше простого. Піде кудись Мишко увечері, а ти з Мовчуном у масках, рраз його — і в торбу! «Допоможіть.— закричить Мишко.— Рятуйте!» А я тут як тут. Бац — тобі, бац — тобі! А ви: «А-а-а-а!» — і бігом. Мишко потисне мені руку. «Довіку не забуду,— скаже він.— До самої смерті запам'ятаю! Приходь завтра, — скаже, — о 17.00!»

— Хитрий який, — засмутився Хихикало. — Мені — бац! Йому — бац! А тобі?

Мовчун сумно кивнув.

— Я ж вас не насправді, ледве-ледве, — сказав Борис.

— Ти, може, і не насправді, — сумнівався Хихикало. — А Мишко, він може бити і насправді. Добре ще, якщо кулаком стукне, а не колбою з цим... вибуховим гліцерином по голові.

— Не встигне, — непевно переконував Борис.— Ви його рраз...

— А він — два! Нас обох! — розхвилювався Хихикало.— Спасибі.

Мовчун вийняв з кишені блокнот і написав: «Не згоден».

— А як же його налякати та врятувати? — задумався Борис.

— Простіше простого,— відповів Хихикало.— Ти на нього нападеш у масці, а ми його врятуємо!

«Згоден»,— швидко написав у блокноті Мовчун.

— Дякую, — розхвилювався Борис. — Вам не можна, а мені, виходить, можна... Колбою по голові?!

Погляд його впав на пса Фантомаса, який завзято ганявся у дворі за горобцями.

— Нацькуємо на нього собаку, а потім врятуємо! — вигукнув Борис. — Га? — І сам собі відповів: — Геніально!

— Вони нас відразу приймуть! — вигукнув Хихикало. І похмуро додав: — Ні. Мишко собаку в обличчя знає. Здогадається.

— Не здогадається, — весело заявив Борис. — Зробимо так, по плану...

Коли дружки, затамувавши подих, почули, що їм доведеться зробити, Хихикало захоплено закудахкав, а Мовчун мовчки «сказав», що план — найграндіозніший, поплескав себе долонями по животі від захоплення. Але потім раптом притих, сумно погладив свого Фантомаса і, вийнявши з кишені блокнот, написав: «А може, не треба? Шкода!»

— Треба, — сказав Борис. — Нічого з твоїм собакою не скоїться. Не полиняє.

— Вперед! — вигукнув Борис.

І вони рушили в магазин «Парфюмерія». У вітринах магазину висіли мальовничі рекламні плакати. На одному з плакатів була намальована дівчина, вона усміхалася, і довге її волосся підняв вітер, немов два крила. Справа волосся було вугільно-чорне. А зліва — біле, немов сніг.