Дев'ять Принців Амбера - Роджер Желязни

Роджер Желязни

ДЕВ'ЯТЬ ПРИНЦІВ АМБЕРА

©

Переклад з російської

1

Після цілої вічності чекання здається, щось стало прояснюватися.

Спробував поворушити пальцями ніг — вдалося. Я лежав, розпластавшись, в лікарняному ліжку, обидві ноги були в гіпсі, але все-таки це були мої ноги.

Я щосили зажмурився, потім відкрив очі — і так три рази.

Кімната поступово перестала обертатися навколо мене. Але де це, чорт забирай, я перебуваю?

Поступово туман, що застеляв мозок, почав розсіюватися, і я дещо пригадав. Довгі темні ночі, санітарок і уколи. Кожного разу, як тільки я починав приходити до тями, мене тут же кололи якоюсь гидотою. Так все і було. Так. Саме так. Але зараз я відчував себе цілком пристойно. Принаймні наполовину. І їм доведеться припинити це їх лікування.

Чи доведеться? Можливо, що й ні — раптово спало на думку. Природний скептицизм щодо чистоти людських намірів міцно укорінився в моєму мозку. Та мене просто накачували наркотиками, — раптово збагнув я. За моїми відчуттями, ніякої особливої необхідності в цьому не було і не могло бути, але якщо вже вони почали, то з якого дива їм зупинятися саме зараз? Адже напевно за це заплачено. Значить — дій відповідно і зроби вигляд, що ти все ще в дурмані, — підказав мій внутрішній голос, моє друге я, найгірше, але і найбільш мудре.

Я прислухався до його поради.

Санітарка обережно зазирнула до палати приблизно десятьма хвилинами пізніше і, звичайно, я все ще хропів. Двері тихо закрилися.

До цього часу в пам'яті відновилося дещо з того, що відбулося.

Я смутно пригадував, що потрапив у якусь аварію. Що сталося потім — було як в тумані, ну, а про те, що було до цього, я взагалі не мав ні найменшого уявлення. Але спершу мене привезли в звичайний госпіталь, а потім перевели сюди, це я пам'ятав, але не знав, чому.

Однак я відчував, що ноги були в повному порядку. По крайній мірі, я цілком міг ходити, хоча і не пам'ятав точно, скільки часу пройшло з тих пір, як я їх зламав. Ну а те, що у мене було два переломи — це я пам'ятав.

Голова трохи паморочилося, але незабаром це минуло, і я піднявся, тримаючись за залізний прут узголів'я ліжка, і зробив свій перший крок.

Повний порядок — ноги мене тримають.

Отже, теоретично я цілком здатний піти звідси геть.

Я знову дістався до ліжка, ліг зручніше і став думати. Мене зазнобило, на лобі виступив піт. У роті виразно відчувався смак солодкого пудингу…

У Данії пахло гниллю…

Так, я потрапив в автокатастрофу, та ще яку… Потім двері відчинилися, впустивши в кімнату промінь яскравого світла з коридору, і крізь щілини повік япобачив сестру зі шприцом у руках.

Вона підійшла до ліжка — широкобедра бабисько, темноволоса і з товстими руками.

Як тільки вона наблизилася, я сів.

— Добрий вечір, — сказав я.

— Д-добрий… — Відповіла вона.

— Коли мене випишуть звідси?

— Це треба дізнатися у лікаря.

— Так дізнайтеся!

— Будь ласка, закатайте рукав.

— Ні, дякую.

— Але мені треба зробити вам укол.

— Ні, не треба. Мені він не потрібний.

— Боюся, що доктору видніше.

— Ось і запросіть його сюди, і нехай він сам це скаже. А до того я не дозволю робити собі ніяких уколів.

— І все ж боюся, що тут нічого не можна зробити. У мене точні вказівки.

— Вони були і у Ейхмана, а подивіться-но тільки, що з ним зробили.

І я повільно похитав головою.

— Ах ось як, — сказала вона. — Врахуйте, що мені доведеться доповісти про цей… цей…

— Обов'язково доповісте, — з'єхидничав я, — і до речі, під час своєї доповіді не забудьте сказати, що я вирішив виписатися звідси завтра вранці.

— Це неможливо. Ви не можете навіть стояти на ногах, а що стосується внутрішніх пошкоджень і крововиливів…

— Подивимося, — сказав я, — на добраніч.

Вона зникла з кімнати, не удостоївши мене відповіддю.

Я знов влігся зручніше і задумався. Схоже було, що я перебуваю в приватній клініці, і це означало, що хтось повинен був оплачувати рахунок, і чималий. Але хто? Кого я знав? Я не міг пригадати жодного свого родича чи друга. Що з цього випливало? Що мене запроторили сюди вороги?

Я став думати далі.

Нічого.

І нікого, хто міг би помістити мене сюди.

Мій автомобіль впав з невеликої скелі прямо в озеро… І це було все, що я пам'ятав.

Я…

Я весь напружився, і мене знову пройняв піт.

Я не знав, хто я такий.

І щоб хоч чимось зайняти себе, я всівся на ліжку і прийнявся розбинтовувати всі свої пов'язки. Під ними все було в порядку, так що мене не полишало відчуття, що я все роблю правильно. Я зламав гіпс на правій нозі, використовуючи як важіль залізний прут, виламавши його в узголів'ї ліжка. У мене раптово виникло почуття, що треба забиратися звідси як можна швидше, і що мені обов'язково треба зробити щось дуже важливе.

Кілька разів зігнув і розігнув праву ногу. Повний порядок.

Розбивши гіпс і на лівій нозі, я піднявся і підійшов до стінної шафи.

Мого одягу там не було.

Майже одразу я почув кроки. Я повернувся на ліжко і як можна більш ретельно накрився бинтами і розламаним гіпсом.

Двері знову відчинилися.

Кімната яскраво освітилася, і біля самого входу, біля вимикача, встав здоровенний чолов'яга у білому халаті.

— Мені сказали, що ви тут грубо відмовляєтеся підкоритися нашій санітарці, — сказав він. Тут вже не було як прикинутися сплячим. — Як це зрозуміти?

— Не знаю, — відповів я, — а що?

Це його занепокоїло на секунду-другу, потім, насупившись, він продовжував.

— Зараз час вашого вечірнього уколу.

— Ви лікар?

— Ні, але мені велено зробити вам укол, а для цього у мене вистачить медичної підготовки.

— А я відмовляюся від уколу, — сказав я, — і маю на це повне юридичне право. Зрештою, яке вам діло?

— Я зроблю вам укол, — промовив він, наближаючись з лівої сторони ліжка.

У руці його з'явився шприц, ретельно до цього приховуваний.

Це був дуже негарний, брудний удар, дюйми на чотири нижче пояса, якщо я не помиляюся. Він впав перед ліжком на коліна.

— …… — Сказав він через деякий час.

— Ще раз підійдете