Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— Караул,— пополотнілими губами прошепотів Женька. Всі, не змовляючись, разом трохи підняли шлюпку і шмигнули під неї. Борт ударився об пісок. Потім трохи піднявся — і вони побачили, як тигр величезними стрибками кинувся... за зникаючим котом. За тигром волочилася мотузка, ось вона натягнулася і висмикнула з-за скелі Бориса, Мовчуна та Хихикала. Мотузка була намотана на їхні руки, вони не могли ні втримати загадкового тигра, ні звільнитися від нього. Зв'язані з ним однією мотузкою, вони вихором промчали повз шлюпку.

Кіт шмигнув поміж двома валунами. Тигр кинувся за ним і на мить застряв. Рвонувся, вискочив із своєї тигрової шкури і помчав далі вже у вигляді знайомого пса Фантомаса, тягнучи за собою підступну компанію. Здіймаючи пісок, вони зникли вдалині.

— Тепер усе зрозуміло, — радів Женька. — Вчорашній леопард — напевно їхній! Перефарбований!

Михайло, Женька й Мошкіни поверталися додому, весело гомоніли, перебиваючи один одного, забувши про синці та садна, на які з подивом поглядали люди.

— А ти добре заховав шкуру? — спитали Мошкіни Женьку.

— Довіку не знайдуть, я її закопав! А то коли б вони знову те саме не вчинили!

Михайло розреготався і повернувся до магазину «Спорттовари».

— Ти куди? — запитали Мошкіни.— Я їсти хочу.

— Може, в них підходящий трос з'явився, — відповів Михайло.— Кожного дня заходжу. Нам трос дуже потрібний на шкоти! Як же вітрилом керувати без шкотів?!

— Хлопчики, ви що, в аварію потрапили? — жахнулася продавщиця, поглянувши на Мишкову команду, густо розмальовану синцями.

— В аварію! — кивнув Михайло.

— Автобус? — зацікавлено запитала вона.

— Трамвай, — відповіли Мошкіни, підтримуючи Женьку, який, немов поранений солдат, раптом повис, обійнявши їх за шиї.

— У вас трос капроновий є? Нам на шкоти для вітрила, — сказав Михайло.— Або манільський, або сезаль, га?

— Зараз нема. Чекаємо надвечір. Всі живі? — спитала продавщиця, їй не давав спокою «трамвай, який потрапив в аварію».

— Всі,— буркнув Женька, «опритомнівши».

— Ви відразу після перерви приходьте, а то розкуплять. Вперше за все літо одержуємо. Проґавите, потім тільки в жовтні завіз буде. А де це трапилося? — пройнялася до них співчуттям продавщиця.

— Он там десь,— непевно показав Михайло рукою. — Не проґавимо, дуже дякуємо.

— Будь ласка, — продавщиця похитала головою. — Треба ж, як обійшлося. У сорочці народилися! Пощастило!

Побачивши Михайла та Женьку, тітка Клава, ні слова не кажучи, взяла їх за руки і відвела на мансарду. Також мовчки протерла їхні синці та садна одеколоном (Женька тільки повискував), зробила примочки і обліпила їх пластирем з ніг до голови.

Мовчки вийшла. Замкнула двері на ключ. І тільки тоді промовила:

— Мій терпець урвався. Сидіти тут, поки не пройде.

— Тьотю!.. Ну, тьотю!.. — закричали вони. — Любесенька!

Знову жалібно проскрипів замок, тітка Клава передбачливо замкнула їх на другий оберт ключа.

— Ми тут не можемо сидіти, — Михайло нервово почав ходити по кімнаті. — Час необоротний, і так замало!

— Як — необоротний? — запитав Женька.

— Час тільки вперед біжить, — пояснив Михайло, — в майбутнє. А в майбутньому нам троса не бачити. Сьогодні можуть розкупити — і прощавай.

— Зрозумів,— сумно сказав Женька.— Все пропало. 

— Що ж робити? — спитав Женька.— Чекати?

— З моря погоди?! — огризнувся Михайло. Походив по кімнаті й визирнув у віконце. З даху спускався товстий шнур від телевізійної антени й щезав у кватирці на першому поверсі.

— Витримає? — спитав Михайло.

— Міцний, — непевно відповів Женька.

Михайло потягнув шнур до вікна, посмикав, ще сильніше — шнур не піддавався.

— Витримає, — сказав Михайло і поліз по шнуру вниз.

— Михайле! — пролунав голос тітки Клави.— Михай-ле-е!

Михайло так і застиг, учепившись за шнур. Тітка Клава стояла у дверях літньої кухні з великим і, мабуть, важким ополоником.

— Це що за новина? Ану, марш назад!

І Михайло поспіхом поліз назад.

— Антена, антена! — похопилася на подвір'ї тітка Клава.

— Якщо ти антену погнув, — промовив Женька, в якому раптом прокинувся «хазяїн», — ти її лагодити будеш. Як я телевізор дивитимусь?!

— Відчепися ти, — пробурчав Михайло. — І без тебе... Трос не встигнемо купити... Яке плавання без снастей! Як будемо парусом управляти?

— Та у нас і паруса нема.

— Авжеж! Стовбичитимемо тут, у нас нічого не буде! — Михайло навшпиньки підійшов до дверей, приклав вухо і махнув Женьці рукою. — Давай сюди газету.

Женька здивовано дивився, як Михайло підсовував газету під двері.

— Є один надійний спосіб, — пошепки сказав той. — Я в одному детективі чигав.

Михайло висмикнув з стіни гвіздок, встромив його у замкову щілину, натиснув, і ключ за дверима впав на газету.

— Готово, — і втягнув газету разом з ключем.

— Ух ти! — пошепки вигукнув Женька.