Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— Ось! — радісно заявив він.— Яка — не знаю!

...Тітка Клава вже займалася іншою справою. Вона варила варення у великій мисці.

У вікні горища з'явилися Михайло і Женька.

— Пожежа! Пожежа! — пронизливо зарепетували вони.

Тітка Клава завмерла з ополоником у руці. З вікна повалив дим!

— Рятуйте хлопчиків! — нестямно закричав дідок у пенсне, голова численної родини дачників, яким тітка Клава здала веранду і літню кухню.

Михайло і Женька шугнули вниз по кабелю телевізійної антени. У хвіртці зчинилася пробка! Мешканці з чемоданами рвалися на вулицю! Михайло і Женька ніяк не могли пробитися!

Вони кинулись до паркана, але тут тітка Клава схопила їх за руки.

— Боже ти мій! Від мене ні на крок! — наказала вона, не випускаючи їх.

Шум! Галасі Крик! Збігалися сусіди, перехожі!

— Я викликав пожежників! — закричав хтось.— Ідуть.

— Ми більше не будемо! — злякався Женька.

— Що не будемо? — підозріло запитала тітка Клава.

— Плівку... палити,— і Женька розплакався.

...Михайло і Женька сиділи біля віконця та похмуро колупали виделкою смажену рибу. В кімнаті було голо! Ні одягу, ні ковдр, ні простирадл, ні навіть матраців. Тільки панцирні сітки на ліжках. Їх, як відомо, не підпалиш.

У двір насторожено ввійшов дідок.

— Пробачте,— сказав він тітці Клаві,— я тут пенсне загубив...— понишпорив по землі рукою, підняв пенсне і заквапився на вулицю.

— Куди ви? — жалібно спитала тітка Клава. У нього сіпнулася щока. Він через силу усміхнувся і щез у сусідньому будинку. Мабуть, родина дачників встигла зняти іншу квартиру.

Михайло і Женька їли рибу і не зводили очей з дому Мошкіних.

— Глянь, дає! — раптом засміявся Женька. Грайливий кіт на подвір'ї Мошкіних ганявся за пір'їнами та папірцями.

— Хто?

— Барсик. Кіт Мошкіних, — відповів Женька. — Він у їхній кімнаті під диваном живе. Найдурніший котяра. Пам'ятаєш, як він за твоїм променем від люстерка погнався? Дурніший навіть за Хихикала.

— При чому тут кіт,— мляво відізвався Михайло.— Я про інше думаю. Ну, випустять їх... Поки вони розкачаються, поки до нас прийдуть, тільки час згаять. А трос раптом і закінчиться. Останні метри розкуплять — і кінець. Їм від свого дому до магазину близько. От якби вони відразу до магазину побігли!

— Звичайно. Він у них поряд,— неуважно підтвердив Женька і внову засміявся.— Та ти на кота глянь — сміхота!

— При чому тут кіт! — скипаючи знову, сказав Михайло і завмер.

— Ні при чому,— відповів Женька і витріщив очі.— Ти чого?!

— Кіт... якраз... при чому, — зі значенням промовив Михайло.— Де люстерко? Швидше!

Як і сподівався Михайло, грайливий сонячний зайчик, неквапливо уникаючи пухнастих лап кота Барсика, привів його прямо до їхнього будинку.

Спостерігачі — Борис, Мовчун і Хихикало, які було занудьгували, втупили очі в кота.

— Щось замислили,— знову сказав Борис.— У них голова варить,— і постукав пальцями по маківці Хихикала,— не те, що в тебе.

— У мене, може, більше варить,— образився той.— Просто не видно.

— Правильно. Вона в тебе не скляна,— посміхнувся Борис,— тому відсунься. Не затуляй.— І знову припав до бінокля.

Михайло кинув униз рибку. Кіт миттю з'їв її і задер голову.

— Навіщо він тобі? — спитав Женька.— Нудно?

— Потрібен. Нитки є?

— Є...

— Ну, скоріше!

Михайло прив'язав другу рибку до нитки і кинув на останню сходинку зовнішніх сходів.

Кіт одразу попрямував туди. Михайло тягнув нитку, а Барсик слухняно дріботів за рибкою.

— Кис-кис-кис,— Михайло втягнув рибку на підвіконня. Кіт скочив на поручні балкончика, другий стрибок у вікно — Михайло вхопив його за шкірку, опустив на підлогу і зачинив вікно.

— Буде нашим зв'язковим,— він швидко написав записку і вклав у неї свою заповітну десятку.— Погуляє, додому повернеться. По теорії імовірності. Куди йому подітися?

— Чудово! — тільки й зміг вимовити Женька.

— Тільки більше не годувати. А то не скоро до Мошкіних повернеться.— Михайло зняв з ноги шкарпетку, всунув туди записку з грішми.— Вони враз помітять — у нього на шиї щось висить. Прочитають записку і порядок,— з цими словами він прив'язав свою дорогоцінну шкарпетку до шиї кота.— Відчиняй вікно.

Опинившись на балкончику, кіт не квапився іти, розгулював по поручнях і благаюче дивився на них.

— Гав-гав! — рявкнув на кота Женька. І Барсик помчав униз.

— Погуляє півгодинки і додому,— заявив Женька.— Ми йому вовчий апетит роздражнили.

— Тільки б гроші не загубив,— хвилювався Михайло.— Перші й останні.

Барсик відійшов трохи від дому і ліг.

— Ліг,— жахнувся Михайло.

— Додому, Барсику! Додому! — зашипіли вони на нього згори.

Кіт неохоче піднявся і попрямував — не додому. На вулицю.

— Не хвилюйся,— заспокоював Женька Михайла.— Він добре дорогу додому знає.

— А Барсик кожного дня додому повертається? — наполегливо допитувався Михайло, побоюючись, що по побачити їм тепер не тільки троса, але й грошей.

«Ну й дурень же я! — лаяв він себе в душі.— Кому гроші довірив!»

А Женька знай бубонів:

— Не заблукає. Чотири