Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

Михайло запнув штори, швидко згорнув ковдри і накрив їх простирадлами так, що, якби ввійшла тітка Клава, то їй здалося б, що Михайло з Женькою лежать собі та мирно сплять.

— За мною! — Михайло відчинив двері.

Вони почали обережно спускатися та раптом завмерли. Назустріч їм піднімалася тітка Клава з двома тарілками холодцю в руках. Побачивши їх, вона скрикнула й упустила тарілки. Хлопчаки вихором помчали нагору. Позаду гупали могутні кроки тітки Клави.

Вона приголомшено глянула на двері. Ключ був на місці. Потягнула двері до себе — відчинилися.

— Ми гадали, ви нас простили, — зразу ж заквапився Женька. — Дивимося — відчинено.

— Невже я забула...— пробурмотіла тітка Клава і знову подивилася на ключ. Вийшла, зачинила двері на два оберти.— Залишитесь без обіду! — і почала спускатися. Повернулася, поклала ключ до кишені халата і пішла, недовірливо озираючись.

— Все пропало, — сказав панікер Женька.

— А Мошкіни! — Михайло розсунув штори, взяв підзорну трубу і навів її на будинок Мошкіних, який стояв на пагорбі за сусіднім подвір'ям. Близнюки, пристойно склавши на колінах руки, сиділи біля відчиненого вікна, а мати обробляла примочкою їхні численні синці.

— Теж дісталося, — промовив Михайло. Мати щось сердито сказала Мошкіним і вийшла.

— Дзеркало, — наказав Михайло. Женька квапливо сунув йому в руку дзеркальце. І Михайло пустив сліпучого сонячного зайчика, він пробіг по траві повз тітку Клаву, що поливала груші, потім шурхнув у щілину паркана сусіднього подвір'я, швидко перетнув його, пройшовся по стіні прибудови, потрапив на подвір'я Мошкіних (тут за сонячним зайчиком погнався пухнастий кіт, та не наздогнав) і стрельнув яскравим світлом в очі близнюкам. Вони замахали руками, немов відганяючи бджіл, і висунулися у вікно.

Михайло перегнувся через підвіконня і закричав:

— Мо-о-шки-и!..

— Цить мені! — вибухнула тітка Клава, в якої, нарешті, справді урвався терпець. — Тут всі відпочивають після обіду, а він горлає, немов гудок на роботу. Бо заб'ю вікно гвіздками, сидіть тоді в задусі — діждетеся!

— А мовчки розмовляти можна? — спитав Михайло.

— Можна,— сторопіла вона.

Він схопив сигнальні прапорці і одчайдушно просемафорив близнюкам «сигнал біди».

Борис і компанія, що причаїлися на даху сусіднього сарая і вже давно спостерігали за чудернацькими діями Михайла, повитягали шиї.

— А я вважаю, що треба йти звідси, — сказав Хихикало.— Постежиш ось так за ними, а потім... тобі ж і перепаде. А все ти: «Налякаємо!» «Врятуємо!» Ну що, налякали? Врятували? Плакала тигрова шкура. Ось побачиш, батько з Мовчуна три шкури спустить, якщо довідається, що ця пропала!

Мовчун кивнув і написав у своєму блокноті:

«Вже довідався».

— Боляче було? — висловив співчуття Борис.

Мовчун кивнув.

— Але ти не признався?

Мовчун помотав головою.

— Розумник, — похвалив Борис. — Не проговорився. А стежити треба. Мишко марно нічого не робить. Щось вони знову задумали.— І приставив до ока половину театрального бінокля.

— Навіть я нічого не розумію,— спантеличився Хихикало, дивлячись, як миготять у вікні прапорці.

Мовчун кивнув.

— Нічого не розумію, а ти? — разом сказали один одному Мошкіни.

— Вони не зрозуміють,— сказав Женька Михайлові.— Не знають.

— Бачу, — засмутився Михайло. — Я гадав, а раптом знають. А ще на морі живете! Найважливішого, найкоротшого сигналу не знаєте: «СОС»! Усі моряки відразу на допомогу приходять.

Та Мошкіни виявилися догадливими. Хоча вони й не зрозуміли сигналу, зате збагнули, що для чогось потрібні Михайлові. Тому вони, знаючи, що у нього є підзорна труба, почали писати на аркушах із зошита великі літери і показувати у вікно:

«МЕНЕ ЗАМКНУЛИ»

— Їх теж на ключ,— промовив Михайло.

Нові літери: «ЯКЩО ВИПУСТЯТЬ, ЗАЙДУ».

— Зайдуть,— Михайло стукнув кулаком об кулак.— Зайдуть, коли сонце зайде!

— А може, раніше? — сказав Женька.— Може, встигнуть до закриття «Спорттоварів»?

— Та більше нам і нема на що сподіватися, — Михайло тяжко сів на ліжко.

— Що ж робити? — звично запитав Женька.

— Добре б пожежу не по-справжньому, — задумливо промурмотів Михайло.— Диму надимити без вогню і до вікна. Пожежа! Пожежа! Враз випустять. А поки розберуться, ми в «Спорттовари» збігаємо.

— Перепаде, — зіщулився Женька.

— І так попало. Гірше не буде, — переконливо зауважив Михайло. — Ну, покарає, знову зачинить. А ми і так зачинені, тільки зараз ми без троса. А то у нас трос буде!

— Еге ж,— закивав Женька.— А що палити? Папір?

— Будинок згорить,— Михайло метушливо висмикнув в-під ліжка свій чемодан, глянув у нього і зовсім засмутився.— Ну от. Я свій фотоапарат у Москві забув!

— А навіщо він? — сторопів Женька.

— Фотоплівка! Від неї диму, як на пароплаві, а вогню нема!

— А діафільми годяться? — запитав Женька.

— Ще б пак!

Женька поквапливо розкрив шафу. Там стояли проектор і коробка з діафільмами.

— Ось! — гордо промовив він і взяв один з них.— «Чапаєв», — розгорнувши стрічку, визначив він і засопів.— Шкода...

Так він переглядав і відкладав одну стрічку за одною, не знаючи, яку вибрати.

— «Червона шапочка», «Буратіно», «Петя і вовк», «Хлопчик-мізинчик»,— Женька мало не плакав, так шкода йому було своїх скарбів.

— Ну, тоді не треба,— зглянувся Михайло.

— Треба, треба, — одчайдушно промовив Женька, відвернувся, взяв стрічку навмання і, не дивлячись, швиденько