Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— Дошки якісь виточили. А навіщо? — І сам собі відповів: — Для шлюпки, звичайно.

Хихикало вдавано поморщився. Мовчун кивнув.

І це було не єдине, що вразило їх в останні дні. Борисова компанія облишила свої старі заняття, весь час тільки й стежила за Михайлом та його друзями. Стежила і заздрила, боячись признатися у цьому один одному. Вони бачили здаля, як Михайло навчає хлопчаків плести канати, читає їм уголос якісь товсті, напевно, морські книги, щось пояснює, креслить паличкою на піску.

А сама шлюпка! Вона ставала все новішою і новішою, вона немов молодшала просто на заздрісних очах: новенька корма, новенькі сидіння, днище пофарбоване червоним свинцевим суриком, а кочети, які відтерли наждаком, мало не спалахували, немов нікельовані!.. А Мишкова команда раз у раз навідувалася на кладовище шаланд і шлюпок і, причепливо вибираючи, віддирала всякі потрібні деталі від списаних посудин.

«Собі баркас відгрохати, чи що?» — не раз з'являлася у Бориса думка, полохаючи його, але він відчував, що не упорається з такою складною справою. «Знань мало»,— відверто признався він сам собі.

До того ж — це його зовсім доконало! — Мишкова команда подружилася з бувалим капітаном портового буксиру. Це був той самий капітан, який допоміг Михайлові з Женькою доставити шлюпку на покинутий пляж. Він уже двічі приходив до хлоп'ячої «верфі», причепливо огляди ял і підказував щось, мабуть, дуже розумне. А він, Борис, перед яким тремтіла не одна приморська вуличка, повинен був дивитися на все це здаля, ховаючись зі своїми бездарними дружками, замість того щоб самому споруджувати справжню шлюпку та знатися з капітаном.

«Чому в мене батько не капітан? — запитував себе Борис, як, певно, запитують сотні тисяч хлопчаків земної кулі.— Он у Женьки батько — капітан. А вони собі ще й другого капітана завели! Ну хай у мене батько не капітан,— міркував Борис,— але хто заважає капітанам зі мною водитися? Невже я гірший за якогось Мишка?! Я теж можу дістати які-небудь потрібні книжки та вивчити морську справу назубок. Запросто! Варто тільки захотіти!»

Та хотіти він хотів, бажань було багато, а користі... Дні пролітали в якійсь порожнечі, а далі бажання справа не йшла. Все залишалось на своїх місцях, і всі були при своєму: Михайло, Женька і Мошкіни — при шлюпці, а Борис, Хихикало і Мовчун — де-небудь за валунами або парканом, звідки зручно стежити. Ось хоча б учора! Що вони побачили?

Капітан буксира знову прийшов на хлоп'ячу «верф», поговорив з хлопчаками, і вони поділилися — Женька з Мошкіними побігли кудись у місто, а Михайло з капітаном подалися до порту. Борис хотів лише послати своїх дружків за Женькою та близнюками, а сам піти за капітаном і Михайлом. Та дружки не погодилися: за капітаном і Михайлом стежити було набагато цікавіше. Надавав би їм Борис за свавілля, та боявся проґавити Михайла.

— Згадаю,— він показав Мовчуну та Хихикалу два кулаки — кожному по одному — і заспішив до порту.

Капітан з Михайлом зупинилися біля «яхт-клубу». Це був списаний пароплав, з яскравими спортивними прапорами, пришвартований до лункого залізного причалу на бетонних палях. З борту пароплава звисали автомобільні скати, щоб він не бився корпусом об причал. Біля причалу, на березі, в елінгу за зеленим штахетником стояли великі «дорослі» яхти та маленькі, «дитячі» швертботи. Борисові було давно відомо, що у цих швертботів з облупленим носом і кормою гучна назва «Оптиміст». Клас такий, спортивний. А слово «оптиміст», як пояснив колись Бори сові один знавець, означає: «Весела та смілива людина».

Вдало назвали, на такій шкарлупці, не набагато довшій за звичайну ванну, могли зважитися вийти в море тільки веселі та сміливі люди. Таких у місті ще не було. «Яхт-клуб» лише місяць тому одержав кілька дитячих швертботів. Збиралися відкрити спортивну секцію, та об'яву поки що не вивішували. Борис пробував розвідати, що й як. І йому чітко сказали: будуть брати тільки «свідомих», відмінників (і то не всіх!) і, головне,— ПЛАВАТИ дозволять тільки тим, хто на «відмінно» почне вчитися у секції (знову не всім!). Та й буде це хіба що наступного літа (виходить — не відразу!), а цього року, мабуть, почнуть поки що тільки заняття з теорії.

Суцільне невезіння, вже краще б і не привозили ці чудові швертботи, тому що плавати на них йому, Борисові, при його оцінках у школі, зовсім не доведеться. Борисові залишалося тільки безпорадно милуватися недосяжними яхточками, що виблискували білою емалевою фарбою. А ось плавати на них будуть зовсім інші...

Гладкі рейки спускалися від елінгу у воду, електричний тельфер міг легко поставити будь-яку яхту просто назустріч морському сонячному просторові. А там — лети, розпроставши крило вітрила, якщо... ти вмієш і якщо тобі дозволять.

Капітан побалакав з черговим, той виніс невисоку щоглу із згорнутим парусом, а Михайло допоміг укріпити її у гнізда, сів у швертбот, який поставили на спеціальний візок,— і поплив по рейках у море. І ось металевий візок зник під водою, і «Оптиміст», звільнившись, — з Михайлом! — загойдався на хвилях.

Михайло вмить розгорнув парус, натягнув шкоти, і швертбот, вигнувши парус, поплив уздовж берега.

— Правим галсом пішов, — схвально зауважив черговий капітану і натиснув рубильник, візок із скрипом виповз на тросі з-під води. — Нехай у будь-який час приходить, якщо така справа.

Борис мало не застогнав від безпорадної злості. Його, корінного мешканця, старожила, нізащо не приймуть до «яхт-клубу», і не сподівайся: поведінка не така, вчиться не так, те та се... А тут приїжджому, курортникові, довірили — по блату!

— Чемпіон, — коротко промовив капітан, дивлячись услід швертботу, який мчав удалечінь.

І Борис роздратовано згадав, що Михайло — чемпіон Москви, судячи з того самого знімка з «кулаками» в Женьчиному журналі, і розізлився ще більше. «Все одно по блату дали, навіть документик свій чемпіонський не показував!» — розхвилювався