Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— А скоро ми шлюпку зробимо? — спитав Женька.

— Скоро, — сказав Михайло.

Знову почувся гуркіт.

...Потім ущух. Борис насторожився, але у вухах, як і досі, грюкали молотки.

— Треба бухту спокійну знайти, поплавати під парусами... для «Напавталу» згодиться...

Знову гуркіт, на цей раз грюкають врізнобій, немов на весь світ відстукують «крапки» і «тире», як у азбуці Морзе. І в паузах між цими «крапками» і «тире» можна почути голоси Мошкіних.

— ...Тут... ізні... ухти!— галасують вони. — ...Капіта... ка ...ухта! ...акитна ...атока!

«Тут різні бухти! — догадався Борис.— Капітанська бухта! Блакитна затока!»

І знову дружний стукіт, від якого волосся стає дибом. Більше він нічого не почув. І коли б «мореплавці» не зробили перерви, щоб скупатися, Борис, напевно, оглух би на своєму посту.

Борис вибрався з-під баркаса і поповз до старої пристані, ховаючись за валунами. У вухах гуло, стукало, барабанило. «Невже назавжди!» — злякався Борис. Стукіт то наростав, то затихав, то починався з новою силою. Борис навіть обертався не один раз на шлюпку (може, звідти стукіт долинає?), але там нікого не було. Хлопчаки кружляли в морі біля скелі, яка то зникала під хвилею, то з'являлася, мов потопаючий плавець.

Молотки стукали в голові в Бориса майже цілий день. Якщо він чув цокання жіночих підборів на вулиці, чи брязкання відра, чи стукіт яблук, які зривалися у саду, його сіпало. І коли Хихикало, який слухав його розповідь, машинально забарабанив пальцями по коліну, ну зовсім-зовсім безгучно, Борис схопився і закричав:

— Та тихше ти! Тебе б туди!

Мовчун кивнув.

— А ти помовч, — образився на Мовчуна Хихикало, хоча той не вимовив ні слова.— Тебе не питають!

— Що таке «напавтал», я не дізнався, — закінчив Борис. — Одне ясно: збираються поки в бухти плисти.

— Треба скоріше ламати, — заявив Хихикало, — поки в бухти не попливли.

Борис нерухомо дивився кудись крізь нього. У себе.

— Спокійно, —  не відразу промовив вій. — Шлюпка буде наша.

— Викрадемо? — запалився Хихикало.

— Викрадемо, — підморгнув Борис. — Тільки не тепер. Не тепер.

Михайло був задоволений. Він бурчав на Женьку та Мошкіних; підганяв їх: «Треба поспішати, поспішати!», але в душі був задоволений, тому що з кожним днем шлюпка все більше нагадувала Справжню Шлюпку. Замінили обидва фальшборти та середні нестійкі шпангоути, зашпаклювали днище й борти, вставили кочети для майбутніх весел, а головне, зробили нову транцеву дошку корми.

— Транцева дошка, скорочено транець,— пояснював команді Михайло й показував,— виготовлена з двох — дубових! — дощок. Транець врізаний в ахтерштевень нашого шестивесельного яла. Бачите? — знову показував він і, жалкуючи, прицмокував:— Розсохся наш транець від старості. А з таким корма шлюпки розвалиться.

— Розвалиться,— погоджувалася команда.

Михайло виміряв кравецьким сантиметром розміри двох дощок транця.

— Треба дошки шукати — дубові. Можна було б на кладовищі шаланд і шлюпок випросити, але там нема — я вже ходив, дивився. Інших деталей повно, а підходящого транця там нема,— повторив він.

Спочатку знову виручив старий знайомий, як називав сторожа пристані Женька Єнохін. Михайло якось з ним засперечався: «Новий знайомий!» На що Женька сказав: «Але ж він старий. І він знайомий. Виходить, старий знайомий». Вони знову допомогли сторожеві цього разу полагодити ворота — особливо Мошкіни старалися. Ну і сторож допоміг: подарував велику дубову колоду. З такої колоди не один, три транці можна зробити!

Колоду вони сплавили морем, у бухточку до шлюпки. Михайло намітив крейдою на зрізі силует транця точно за розмірами старого. Мошкіни поглибили це креслення долотом. А потім взялися за ножівку. Ножівка враз застряла.

— Коротка, — висловив припущення Женька.

— Дуб! Тут і дворучною пилою не впоратися! — засмутився Михайло, і «мореплавці» сіли за «креслення», міркуючи, що ж таке зробити розумне.

— Я знаю,— схопилися Мошкіни і кудись побігли.

Повернулися вони з возиком.

— Де взяли? — насупився Михайло.

— Наш візок,— розсердилися Мошкіни.— Домашній.

— Куди повеземо? — заметушився Женька.

— У порт, — відповіли Мошкіни. — Там лісопильна майстерня. І пила повинна бути. Циркулярна.

Борис і компанія, що, як завжди, підглядали за ворогами, страшенно були вражені, побачивши колоду, яку дружно везли кудись на візку хлопчики.

— Знову щось задумали,— із заздрістю промовив Борис.

Колоду негайно доставили у лісопильну майстерню, де, як вірно гадали Мошкіни, обов'язково повинна бути циркулярна пила. Вона була! З виттям перегризала товсті деревини! Розкидала тирсу, виблискуючи швидкими зубцями!

Борис, Мовчун і Хихикало, які вилізли на дерево, продовжували спостерігати. Мишкова команда про щось просила людину в спецівці, яка завідувала пилою. За гулом пили не було чути голосів. Людина відмахнулася і знову взялася за роботу. Але хлопчаки не здавалися, вони підкотили свою колоду ближче й посідали на ній. Чоловік озирнувся. Хлопці жалібно дивилися на нього. Чоловік засоромився і відвернувся, щоб їх не бачити. Вони вмить підвелися, перекотили колоду на інше місце і знову опинилися перед очима. А той похмуро продовжував розпилювати деревину, що виповзала на поміст по конвейєру.

Ось він розпиляв чергову деревину і машинально простягнув руку за новою. Замість деревини по конвейєру піднялася дубова колода. Чоловік вимкнув рубильник настала тиша. Він суворо подивився на хлопчаків внизу. Тепер вони відвернулися.

Знову завила пила, і вони заусміхалися.

— Доконали все ж таки, — мимоволі усміхнувся й Борис.

Коли