Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

В хаті тихо подзвонювала гітара, квартиранти — студенти — приглушено співали, щоб не будити сусідів на горищі, веранді, літній кухні, а також самих хазяїв, які спочивають на розкладачках під тентом у саду. Борис, накрившись ковдрою з головою, у дрімотному напівзабутті чув і цей боязкий гітарний дзвін, і спів, і хропіння батька, і розмірене дихання матері, і далекий голос моря, і зовсім далеку музику у парку, і говір запізнілих перехожих, що минали паркан. «Дурень дурнем ,— лаяв він себе.— І чого я за Мишком ув'язався? Та коли захочу, ходитиму цілими днями й ночами по азимуту! Куплю компас, почитаю у книжці як і — почну. Це ж дрібнички. Враз навчуся! І шлюпку можу збудувати, плавати буду. І нітрогліцерин винайду, подумаєш! Приїхав тут з Москви і задирає носа! Але ж куди Мишко надумав плисти? Не інакше, дуже далеко, коли азимут вивчають! А, пусте це...» І, заспокоєний, заснув. Уночі йому нічого не снилося. Йому взагалі ніколи нічого не снилося. Якось він сказав про це батькові, а той його похвалив: «Здоров'я, виходить, добре, і зайвих думок у голові нема. До ста років доживеш, як я». І хоча батькові було всього сорок п'ять, слова його треба було розуміти так: він, мовляв, обов'язково до ста років доживе, чого і синові бажає.

Та як тільки розвиднілося і Борис прокинувся (на свіжому повітрі завжди скоріше висипляєшся), в голову знову полізли «зайві думки» — баркас, азимут, Мишко, загадкове, цікаве життя... Куди вони надумали плисти? Що, як вирішили махнути до Севастополя? Від заздрощів ну просто померти можна! Побачать бойові кораблі, пам'ятники, Малахів курган, а він, Борис, бачив це тільки у кіно, один раз.

І раптом у нього народилася ідея, така звичайна, що можна тільки дивуватися. Він швидко вдягнувся та скоріше побіг з двору, поки не прокинулися батьки та не послали його продавати фрукти. І незважаючи на те, що батько відраховував йому визначений (ним самим, батьком) процент від виручки, Борисові було соромно торгувати фруктами, вже краще квитки у кіно перепродувати, квитки хоч зважувати не треба у сітці на допотопному кантарі. Тим паче батько заховав у сітці рибальські грузила і пофарбував чорним, щоб непомітно було, що обважують.

Як і чекав Борис, біля шлюпки «Напавтал» нікого не було. Шлюпка лежала догори дном, бо Мишкова команда ось уже другий день конопатила днище. Борис трохи підняв борт і шмигнув усередину. Він сподівався: раптом пощастить почути, що означає назва шлюпки. Почнуть базікати про що-небудь, дивись, і прохопляться словом.

Чекати йому припало недовго, якихось півгодини. Мишкова команда теж не залежувалася у ліжку. Не те, що, наприклад, Хихикало. Його і в десять не добудишся. Ну, Мовчун ще сяк-так, рано встає, собаку прогулює, а так би теж спав до обіду.

— Я у сторожа чотири молотки дістав і чотири долота, — почувся голос Михайла. — Тепер робота швидше піде! — Він помовчав: — Боягузи нещасні... Від Борьки бігаєте! Ви ж його тоді звалили!

— Ну, звалив, — запобігливо сказали Мошкіни. — Так у нього ж тоді рука була прив'язана!

— А вчора у нього були руки розв'язані,— зауважив Женька.— Він же дужчий, це вони випадково тоді.

Борис задоволено посміхнувся під шлюпкою.

— А Борис ще й собаку може нацькувати, — продовжували виправдовуватися Мошкіни.

— Ось треба вас випробувати на сміливість,— пригрозив Михайло.

— Що? — злякалися Мошкіни.

Женька сказав:

— Не треба.

— Ти мене вже випробував,— запротестували Мошкіни.

— Мало. Можу ще. Тут недалеко я склад знайшов: два злющих пси охороняють. Через подвір'я складу два дроти натягнуті. А ланцюги у собак крізь ці дроти просунуті. От пси вздовж них і гасають на ланцюгах. Якщо навіть один на одного кинуться, не зможуть дістати,— півметра не вистачає. От і пробіжіть між ними, — суворо сказав Михайло.

Мошкіни переконливо мовчали.

— Не треба, га? — повторив Женька. — В мене груди завширшки, мабуть, сорок дев'ять сантиметрів, а між псами, кажеш, півметра!

— І я вдвох — теж широкий, — як завжди, в один голос з острахом зауважили Мошкіни.

— А ви — боком,— глузливо порадив Михайло.

— Я не вмію,— занили Мошкіни.

— Потренуйтеся, — так само глузливо зауважив Михайло.

«Ну, дає!» — з повагою подумав Борис.

— Ні, зробимо гак,— запропонував Женька.— Ми нікого — утрьох! — уточнив він,— більше боятися не будемо — ніколи! — знову уточнив він,— тільки, будь ласка, не треба випробування на собак!

— Ну що? — спитав Михайло. — Я сказав: «Перевірка на сміливість...» Ну гаразд,— полагіднів він.— Якщо ви мені обіцяєте нікого не боятися, доведеться вам знову повірити. Випробування на собак відміняється. Я жартував.

Женька і Мошкіни полегшено зітхнули.

— Почали! — скомандував Михайло.

І тут... над головою Бориса застукотіло, загуркотіло! Це Михайло, Женька та Мошкіни вставляли джгути клоччя в пази і дружно калатали важкими молотками по долотах, шпаклюючи днище баркаса. У Борисовій голові теж неймовірно застукотіло і загуркотіло, як і над головою! Він затулив вуха руками. Йому здавалося, що він сидить всередині великого барабана. Зверху сипались порохня, пил, шматочки живиці лізли в очі, в ніс, за пазуху. Борис рачки переліз під саму корму шлюпки, але і тут все тряслося, стукотіло і стогнало, хоча і не так сильно. Найтонші, немов волосинки, сонячні просвіти вгорі, в пазах днища, наглухо закривалися темрявою, яка невблаганно наближалася до нього разом із шаленим гуркотом молотків, які забивали клоччя у щілини.

У рідкі секунди перепочинку, колег здавалося, що лоб лусне від нестерпного стукоту, Борис почув кілька уривків фраз: